– нуль». «А хто грає?» – запитав я, і обидва вони нервово, не відводячи від телевізора погляду, розреготались. Відтоді салабон перестав плутати послідовність цих двох питань. Ба більше, він приєднався до цих двох серйозних чоловіків, так само нервово вигнувши спину літерою «с» і так само почав уболівати за наших. Тобто футбол – це завжди від самого початку не твій вибір, який стає твоєю планидою на всю решту життя.
Ще одна драма. Я не мав вибору, за кого саме мені вболівати. Приблизно так само, як і тепер не маю вибору: я нездатний відмовитись від цього вболівання. Припускаю, що я не один такий у світі. Тому порівняння з обрізанням, як в ісламі, в цьому випадку аж ніяк не перебільшення. Один раз мусульманин – завжди мусульманин. Колись я почув від брата, який вимальовував своїм гарним почерком на стандартних аркушах великі літери «Д», сакраментальну фразу: «Динамівцями народжуються». Мабуть, точніше було б сказати: «Динамівцями помирають». Але хто тоді з нас думав про смерть, коли попереду ціле життя, увінчане перемогами команди Лобановського, щемкими очікуванням матчів і поїздками за 450 кілометрів до Києва на футбол.
Гадаю, футбол був якщо не різновидом, то точно замінником релігії в нашій атеїстичній країні. Його феноменальність полягала в тому, що він був чистим одкровенням – найбільш безглуздою і безсенсовою справою, якій люди раптом надали величезного значення. Бо що може бути примітивнішим за копання м’яча ногами? Що взагалі робить людина ногами, крім ходьби? Вона копає м’яч і намагається забити його у ворота за допомогою партнерів по команді. Мета проста: забити якомога більше і якомога менше пропустити. По суті, це нічим не відрізняється від будь-якої іншої командної гри з м’ячем. Але чомусь саме футболу належить абсолютна першість – до такої міри, що можна сміливо стверджувати: існує футбол і десь на периферії імперії розваг – увесь інший спорт, включно з зимовою та літньою олімпіадами, тенісним турніром «Роллан Ґаррос» і чемпіонатом світу з хокею, які нікому у світі, за великим рахунком, не потрібні.
Дивна річ, я займався у футбольній секції з 8 до 15 років. Цілих сім років свого життя я всерйоз планував стати футболістом. Однак парадокс полягає в тому, що ніколи у справжній футбол на траві я так жодного разу й не зіграв. Я був одним із містечкових майстрів усіх видів футболу, крім головного. Я ганяв м’яча з дворовими хлопцями за трансформаторною будкою. Я грав на асфальті, збиваючи стопи до мозолів. Я грав на земляному ґрунті, ковтаючи пил. Я грав на мотобольному полі, всипаному дрібною колючою мучкою. Я грав на снігу, де не видно було ні розмітки, ні власних ніг. Я грав у багнюці в Калуші Івано-Франківської області, хоч нам казали, що це футбольний газон. Я грав на піску, кризі, танковому полігоні, у шкірвендиспансері і в лісопарку. Я грав на дерев’яних дошках спортзали та м’яких матах. Я грав без аутів, офсайдів і кутових. Я грав дуже часто навіть без воротарів. Але зіграти на траві мені ніколи так толком і не довелось.
Мій
