потім, у середині 1980-х, більшість цих страхів ущухла після майже летального досвіду, коли я вибирався з Фармінгдейльського аеропорту в Нью-Йорку на шляху до Банґора, штат Мейн. Я переконаний, існує чимало людей – напевно, дехто з них просто зараз читає цю книжку, – котрі мають власні аерострахи: від руйнування передньої опори шасі до того, що літак зіслизне із заледенілої злітно-посадкової смуги. Але це було вкрай близько до смерті; та я досі живий і можу розповісти про це.
Було пізнє пообіддя. День був прозорий, як кришталь. Я летів чартером «Лірджет-35», у якому під час зльоту здається, наче тобі до дупи прив’язали ракету. На цьому «Лірі» я вже багато разів літав. Я знав його і довіряв пілотам, чому ні? Один із них у кріслі ліворуч розпочинав з польотів на винищувачах у Кореї, пережив там незліченні бойові місії й відтоді не припиняв літати. У нього були десятки тисяч годин нальоту. Я дістав роман у паперовій обкладинці та збірник кросвордів, сподіваючись на легкий переліт і приємне возз’єднання з дружиною, дітьми та собакою.
Ми піднялися на дві тисячі метрів, і я розмірковував, чи зможу переконати свою родину піти сьогодні ввечері в кіно, – аж раптом «Лір» немов наштовхнувся на цегляну стіну. Тієї миті я був переконаний, що ми потрапили в повітрі в аварію і всі троє – два пілоти і я – загинемо. Невеличка кухонька розчахнулась і виблювала свій вміст. Подушки на вільних місцях вистрілили в повітря. Маленький літачок нахилився… ще трохи нахилився… і повністю перевернувся. Це я відчув, але не бачив. Я заплющив очі. Життя не промайнуло переді мною. Я не подумав: «Я ж так багато не встиг зробити». Не відчув прийняття (чи неприйняття, якщо вже на те). Просто був переконаний, що мій час прийшов.
А потім літак вирівнявся. Другий пілот кричав із кабіни: «Стіве! Стіве! Там позаду все гаразд?»
Я сказав, що все гаразд. Подивився на сміття в проході, серед якого були бутерброди, салат і шматок чизкейка з полуничною глазур’ю. Подивився на жовту кисневу маску, що звисала. Я запитав – навдивовижу спокійним голосом, – що сталось. Тоді мій екіпаж із двох людей точно не знав, але вони підозрювали (і пізніше це підтвердилося), що ми ледве розминулися з «боїнгом-747» компанії «Дельта», потрапили в хмару його вихлопів і нас відкинуло вітром, наче паперовий літачок.
За двадцять п’ять років, що минули відтоді, я почав ставитись до повітряних мандрів значно життєрадісніше, адже мав безпосередній досвід того, які сильні негаразди можуть витримати сучасні аероплани і як спокійно та ефективно поводяться добрі пілоти (а таких більшість), коли шанси геть невисокі. Один із них сказав мені: «Ти стільки тренуєшся знову і знову, що, коли шість нудних годин перетворюються на дванадцять секунд максимальної небезпеки, точно знаєш, що саме робити».
В історіях, надрукованих нижче, ви зустрінетеся з усім – від ґремліна, який влаштувався на крилі «боїнга-727», до невидимих чудовиськ, котрі живуть високо
