йому добряче перепало в якійсь бійці у барі. Після цього я пішов до свого ліжка і заснув.
Можете запитати будь-якого майстра вантажно-розвантажувальних робіт: провівши стільки часу в повітрі, на гуркіт двигуна вже не зважаєш. Виявляється, ніщо навколо не заважає спати. Однак мозок вмикається й негайно прокидається від будь-якого незвичного звуку, як сталося під час рейсу з Якоти до Елмендорфа, коли один джип відчепився і зіштовхнувся з контейнером з готовою їжею. Шматки яловичини були всюди. Можете не сумніватися, що наземний персонал дістав від мене на горіхи. Тож немає нічого дивного, що я прокинувся, почувши крик.
Я підскочив з ліжка на ноги й помчав повз пасажирський відсік, не встигнувши навіть подумати. А тоді побачив Пембрі. Вона встала зі свого місця і стояла перед Ернандесом, котрий безладно розмахував руками. Вона ухилялась і спокійно казала йому слова, які заглушав рев двигуна. Проте його самого заглушити було складно.
– Я чув їх! Я чув їх! Вони тут! Усі ті діти! Усі ті діти!
Я рішуче доторкнувся до нього.
– Заспокойся!
Він припинив розмахувати руками. Обличчя прибрало зніченого виразу. Погляд прикипів до мене.
– Я чув, як вони співають.
– Хто?
– Діти! Всі… – Він безпомічно махнув у бік неосвітлених трун.
– Тобі наснилося, – втрутилась Пембрі. Її голос ледь помітно тремтів. – Я весь час була поруч. Ти спав. І нічого не міг чути.
– Усі діти померли, – озвався хлопець. – Усі до одного. Вони нічого не знали. Як вони могли не здогадатися, що п’ють отруту? Хто напуває власних дітей отрутою? – Я випустив його руку, і він подивився на мене. – У вас є діти? – запитав.
– Ні, – відповів я.
– Моїй доньці, – повів він далі, – півтора рочка. А синові – три місяці. З ними слід поводитись обережно, терпляче. Моїй дружині чудово це вдається, розумієте? – Я вперше помітив піт у нього на чолі й руках. – Але я теж непогано даю з ними раду, тобто, щиро кажучи, не знаю, що за фігню я роблю, але я б ніколи їм не нашкодив. Я беру їх на руки і співаю їм, а якщо хтось інший спробує нашкодити їм… – Він схопив мене за руку, яка щойно торкалася його. – Хто може дати власній дитині отруту?
– Ви в цьому не винні, – заспокоїв його я.
– Вони не знали, що це була отрута. І досі не знають. – Він притягнув мене ближче і сказав, дивлячись простісінько у вічі: – Я чув, як вони співають.
Щоб я здох, якщо від його слів у мене мороз не пішов поза шкірою.
– Я піду і все перевірю, – пообіцяв я, схопив зі стіни ліхтарик і рушив центральним проходом.
У мене була практична причина перевірити весь цей галас. Як майстер вантажно-розвантажувальних робіт, я знав, що незвичні звуки обіцяють неприємності. Колись чув історію про те, як екіпажу здавалося, що десь у вантажному відсіку нявчить кіт. Майстер не зміг його знайти, але вирішив, що той сам покажеться, коли вони розвантажуватимуться.
