Ніщо не може тебе схопити. Я поборов тремтіння й вирішив заручитися допомогою.
Гедлі я знайшов у ліжку, він спав. На грудях у нього, наче намет, лежала розгорнута книжка з погнутими кутиками, на обкладинці якої в пристрасних обіймах злилися дві жінки. Я потрусив його руку, і він сів. Ми трохи помовчали. Інженер потер обличчя однією рукою й позіхнув.
Коли він подивився простісінько на мене, я побачив, як стурбовано скривилося його обличчя. Він схопив свою портативну кисневу подушку, але миттєво опанував себе, прибравши серйозного виразу.
– Що сталося, Девісе?
Я пошукав слова.
– Вантаж, – сказав я. – Вантаж… здається, посунувся. Мені потрібні додаткові руки, сер.
Його стурбованість негайно змінилася роздратованістю.
– Ви говорили з командиром?
– Ні, сер, – зізнався я. – Я… я не хотів його поки що турбувати. Можливо, це дрібниця.
Інженерове обличчя скрутилося в якусь неприємну гримасу, і я подумав, що мені перепаде від нього, але він дозволив відвести себе до хвостової частини. Його присутності було достатньо, щоб повернути мені сумніви й професіоналізм. Моя хода зробилася впевненішою, зіниці розширились, шлунок повернувся на місце.
Я побачив, що Пембрі сидить поруч із Ернандесом і вони обоє вдають байдужість. Гедлі мимохідь кинув на них погляд і пішов за мною проходом між трунами.
– А що з основним світлом? – запитав він.
– Воно не допоможе, – озвався я. – Ось. – Я дав йому ліхтарик і запитав: – Чуєте?
– Що чую?
– Просто прислухайтесь.
Знову лише звуки двигунів і струменевої течії.
– Я не…
– Тс-с-с! Слухайте.
Його рот розчахнувся і застиг так десь на хвилину, а потім закрився. Двигуни стихли, і з’явилися звуки, пролившись на нас водою, оточивши нас слуховим туманом. Я навіть не розумів, як змерз, доки не помітив, що в мене трясуться руки.
– Що це, в біса, таке? – запитав Гедлі. – Схоже на…
– Не треба, – урвав я його. – Цього не може бути. – Я кивнув на металеві ящики. – Знаєте, що в цих трунах, так?
Він не відповів. На мить здалося, наче звуки навколо нас рухаються – спершу близько, а потім десь віддалік. Інженер спробував наздогнати їх світлом ліхтарика.
– Ви знаєте, звідки це лунає?
– Ні, я просто радий, що ви теж це чуєте, сер.
Чоловік почухав голову, обличчя витягнулося, наче він проковтнув щось огидне й не міг позбутися посмаку.
– Хай мені грець, – буркнув він.
Як і раніше, звук раптово стих, і наші вуха наповнило гудіння двигунів.
– Врублю світло. – Я нерішуче рушив геть. – Командирові телефонувати не буду.
Його мовчання здалося змовницьким. Повернувшись назад, я побачив, що Гедлі розглядає
