заходіНорвегії.
Дія перша
Вітальня в Росмерсгольмі: простора, по-старовинному вбрана й затишна. Спереду, біля стіни праворуч, кахляна груба, убрана свіжими березовими гілками й польовими квітками. Далі – двері. У задній стіні менші двері в передпокій. У стіні ліворуч вікно, а перед ним лавочка з квітками та рослинами. Біля груби стіл, софа та крісла. Навколо по стінах – старовинні та нові портрети пасторів, офіцерів й урядовців в уніформах. Вікно відчинене. Також відчинені й двері в передпокій і надвірні. Крізь надвірні видно високі, старі дерева вздовж алеї, що веде на подвір’я. Літній вечір. Сонце на заході. Ребека Вест сидить у кріслі біля вікна й плете велику білу шерстяну хустку, майже вже закінчену. Іноді вона пильно визирає з-за квіток у вікно.
Згодом входить із правого боку мадам Гельсет.
Гельсет. Чи не краще буде, коли я почну потрохи готувати до вечері, фрекен?
Ребека Вест. Так і робіть. Пастор має десь скоро прийти.
Гельсет. Чи не продуває там, де ви сидите?
Ребека. Так, трохи. Зачиніть, будь ласка. (Гельсет іде й зачиняє двері в передпокій, потім підходить до вікна).
Гельсет(хоче зачинити й визирає у вікно). Чи то не пастор там іде?
Ребека(жваво). Де? (Устає). Так, це він. (Ховається за заслону). О, відійдіть убік. Щоб він нас не помітив.
Гельсет(посеред кімнати). Ні, подумайте, фрекен, – він почав знову ходити тою стежкою, що веде до млина.
Ребека. Він ішов тою стежкою й позавчора (визирає з-за заслони в щілину). А ну подивимось.
Гельсет. Чи наважиться він перейти кладку?
Ребека. Оце, власне, я й хочу побачити (трохи згодом). Ні. Він звернув убік. І сьогодні обходить колом. (Виходить від вікна). Довгим колом.
Гельсет. О, господи, справді. Мабуть, пасторові нелегко переходити цей місток, де сталось таке нещастя, де…
Ребека(згортаючи хустку). Ви довго не забуваєте своїх небіжчиків тут, у Росмерсгольмі.
Гельсет. А я гадаю, що небіжчики довго не забувають за Росмерсгольм.
Ребека(дивиться на неї). Небіжчики?
Гельсет. Так, можна майже сказати, що вони не хочуть піти собі геть від тих, що тут залишились.
Ребека. Чому ви так гадаєте?
Гельсет. Так мені здається, бо чого ж приходить сюди отой білий кінь?
Ребека. Так. А що ж то, власне, за казка про білого коня, мадам Гельсет?
Гельсет. Ет, не варто про це й говорити! Та ви й не повірите в такі речі.
Ребека. А ви ж вірите їм?
Гельсет(підходить і зачиняє вікно). Ет, я не хочу, щоб ви глузували з мене (визирає у вікно). О, гляньте, чи то не пастор знову йде стежкою від млина?
Ребека(дивиться в той бік). Ота людина там? (Іде до вікна). Аджеж то ректор.
Гельсет. Так, справді це ректор.
Ребека. Це було б чудово! Подивіться, він іде просто до нас.
Гельсет. Він іде так сміливо просто через місток. А вона ж була його рідна сестра. Ну, то я йду накривати на стіл до вечері.
Виходить праворуч. Ребека стоїть біля вікна, вона вітається, усміхається й виглядає у вікно.
Починає смеркати.
Ребека(іде до дверей праворуч і говорить). Люба Гельсет, ви ж подбайте подати до столу що краще. Ви ж знаєте, що ректор найбільше любить.
Гельсет(з-за дверей). Гаразд. Я вже подбаю.
Ребека(відчиняє двері в передпокій). От нарешті. Сердешно вітаю вас, любий ректоре!
Ректор Крол(у передпокою ставить у куток свою палицю). Дякую. Отже, я не потурбую вас своїми відвідинами?
Ребека. Ви?! Як вам не соромно!
Крол(входить). Ви завсіди такі ласкаві. (Озирається). А Росмер, певне, у своїй кімнаті?
Ребека. Ні, він пішов на проходку, але чогось забарився довше, ніж звичайно, та він, напевне, хутко прийде. (Показує на софу). Будь ласка, сідайте тим часом.
Крол(кладе капелюха на стіл). Щиро дякую (сідає й роздивляється навколо). Але ж як гарно ви прибрали цю стару кімнату! Квіти скрізь…
Ребека. Росмер так любить бачити
