глухі важкі удари.
– Рикпете, вони хочуть двері вибити!
– Нехай хоч головою б'ються, тут ми їм не зашкодимо. Дивись уважно, якщо двері почнуть піддаватися, скажеш! Хлопці, – звернувся він до друзів, – шукаємо заклинання.
Екран монітора, у якому відображалася його рідна кімната, був на рівні очей. Рикпет підняв руку й став постукувати по екрану кулаком, примовляючи слова, які першими спадали на думку:
– Зброя. Стукіт. Мама. Стукіт. Тато. Стукіт. Хочу додому. Стукіт. Гірея. Стукіт. Чари. Стукіт. Гірея дурепа. Стукіт.
Тим же займалися і його друзі.
– Що тут за чортівня відбувається? – зненацька пролунав за їхніми спинами чийсь голос.
Друзі обернулися. Посередині кімнати висів великий екран, із якого на них дивився якийсь дядько з бородою. Дядько був видний по пояс і зовсім чудернацько вдягнений: голова зав'язана хусткою вузлом назад, чорний шкіряний жилет з незліченною кількістю блискучих металевих кнопок і ланцюжків, які висіли в найнесподіваніших місцях. Жилет був розстебнутий на грудях, порослих густим чорним волоссям. На кінчику носа, тримаючись незрозуміло на чому, висіли сонцезахисні окуляри.
– Ну, я чекаю відповіді!
– А ви, власне, хто будете? – питанням на питання відповів Рикпет.
– Я – Великий Процесор! Як ти, глюк, смієш зі мною так розмовляти?
– Який я вам глюк? І чому ви мені «тикаєте»? Ми що, з вами разом свині пасли?
– Що робили? – ошелешено перепитав Великий Процесор.
– Свині пасли, – не зовсім упевнено повторив Рикпет. Він чув якось цей вираз від тата й, чесно кажучи, мав досить нечітку уяву про його значення.
– Ні, ти явно не глюк… – розгублено сказав Великий Процесор. – То хто ж ви?
– Ми всі заекранники. Гірея затягла нас до гри, щоб ми грали на її боці. Але ми не глюки, ми живі люди. І хочемо додому, а для цього треба знати заклинання. Ось.
– Живі люди? У Заекранні?! Чипсете!!!
Дід повернувся, і заекранники встигли прочитати на його спині зроблений блискучими заклепками напис: «Я тут головний». Напис був виконаний у формі ока, де зіницею служив займенник «Я».
– До Гіреї! Негайно!
І екран згас. Заекранники так і не зрозуміли, хто такий Чипсет і що йому доручив Великий Процесор.
Рівномірні удари у двері раптом припинилися і за дверима почулося густе, низьке ревіння.
– Волохатий дракон! – першим здогадався Кадим. Одним могутнім ударом дракон висадив двері, розметавши по кімнаті ретельно складену й, як вважали заекранники, цілком надійну барикаду.
– Ну, ось і геймовер… – згаслим голосом сказав Васла.
– Фігушки! – пробурмотіла Шаната, приклавши щоку до приклада. Клацнув самотній постріл, і в правому вусі дракона з'явилася друга дірочка. Програма зависла. Як і вперше, дракон, перелякано нявкаючи, спробував сховатися. Він стрибнув під стіл чарівниці, який, звичайно, розлетівся на шматки. Довгий хвіст зметнувся
