в яких хлюпалася колодязна вода. Рикпет та Кадим, з голови до п'ят обвішані зброєю, мали досить страхітливий та незвичайний вигляд. Повелися вони дивно. Мовчки заступили дівчині дорогу, також, не кажучи й слова, забрали кожен по цебру та почали пити крижану до болю в зубах воду.
– Агов, – розгублено промовило дівча, – це ви чого? Невже попрохати важко?
Ані Рикпет, ані Кадим ніяк не зреагували на її обурене запитання. Напилися досхочу, відкинули цебра в різні боки та попрямували далі, озираючись у пошуках якоїсь корчми, де б можна було втамувати голод. Обурене дівча, яке вже майже принесло додому воду, змушене було знову нести важкелецькі цебра від самого колодязя, тому посилало їм навздогін прокльони. Врешті-решт Рикпета дістали ці крики. Він, не кваплячись зняв зі спини арбалета, вклав у нього маленьку крицеву стрілу і, майже не цілячись, вистрелив. Із легким дзвоном стріла пробила цебро наскрізь і залишила біля самого дна дві рівненькі дірки.
– Стули пельку! – рівним, безбарвним голосом сказав Рикпет. – Остогидло.
Дівча перелякано замовкло, підняло цебро, недовірливо застромило палець у дірку, голосно закричало від переляку й побігло додому.
А двоє друзів і далі шукали, де б можна чогось попоїсти. Нарешті, аж у центрі містечка, побачили щось, схоже на корчму. Рикпет пхнув ногою двері та зайшов у залу. Кадиму, який переступив поріг слідом за командиром, двері з розмаху заїхали по лобі.
– А щоб тебе! – загорлав розлючений вояк, скинув з плеча автомат та зрізав двома короткими чергами завіси, від чого двері з грюкотом упали на підлогу. В залу вибігла перелякана господиня.
– Що трапилося? Ви хто? Навіщо ви зламали двері?
Рикпет та Кадим, як і раніше, коли вони й слова не відповідали на дівочі крики, не відповіли й на крики хазяйки корчми. Усілись за дерев'яний, чисто вискоблений стіл, поклали поруч шоломи, арбалети й автомати. Усе це спорядження, складене невеликою гіркою, викликало повагу та острах. Та хазяйка не вмовкала. її заклад приносив зовсім невеличкий прибуток, а ремонт дверей та нові завіси коштували недешево.
– Хто сплатить за ремонт? – приступила вона на друзів.
– Їжі! – наказав Рикпет.
– Багато! – додав Кадим.
– Що?! – захлинулася обуренням господиня.
Кадим підняв автомат та повів ним на рівні прилавка:
– На друзки! – коротко сказав він.
– Чи навпіл, – докинув Рикпет.
Жіночий лемент припинився, наче обрізаний. Господиня з острахом подивилася на зброю і вже спокійно, але все ж таки затято спитала:
– Хто сплатить за поламані двері?
Рикпет дістав із кишені золоту монету:
– Досить?
– Разом із обідом, – додав Кадим.
Господиня здійняла очі до стелі, підраховуючи, скільки коштуватимуть ремонт і обід. Виходило, що золотого достатньо, може, навіть і з надлишком.
– Досить.
Рикпет
