на всіх шляхах, які вели до Столиці, було влаштовано засідки.
Засідкою на шляху до Столиці через Глюкландію командував Лупер, той самий, що намагався дістатися до комп'ютера Сержа Першого у вигляді поштаря. Всього у засідці було вісім глюків, які чатували по черзі: четверо вартових розташувалися мальовничою групою під великим деревом за три польоти стріли від міста, а інші четверо відпочивали в найближчій корчмі. Корчма звалася «У скаженого пса». Над входом красувалася жовта вивіска, на якій нетвердою рукою п'яного муляра було намальовано зеленим чи то кобилу, чи то собаку. Мабуть, зважаючи на назву, все ж таки друге. Гонець кинув повід коня, геть укритого курявою, на руку служникові, широко розчинив двері.
– Господарю, най його мамі! Томатного соку та м'яса!
– Що запитала ваша милість? – перепитав господар корчми, колишній королівський списоносець Архіват. Був він великий, присадкуватий, червонопикий та добросердий. – Шинушаси та м'яса?
– Томатного соку та м'яса, не стояти мені на цьому місці! Чи ти вже в таких літах, що недочуваєш? – повторив замовлення гонець, скидаючи з голови капелюха з пір'ям.
– Ваша милість не п'є шинушаси? – з жахом перепитав Архіват.
– Моя милість, коли тримає за повід коня, стомленого коня, господарю, коня, який потребує заміни, – багатозначно підняв пальця гонець, – нічого міцнішого за томатний сік не п'є.
– Непогана звичка, – схвально кивнув Архіват.
– Ха! – виразно промовив Лупер, якій сидів за стіл від гінця, – усі знають, що томатний сік п'ють лише мамині синки.
Гонець заскреготів зубами, але стримався.
– Ну, чого ж ти? – поквапив він Архівата. – Я вмираю від спраги!
– Архівате, принеси цьому йолопові водички! Кип'яченої! – І вся компанія, яка сиділа за одним столом, кривдно зареготала. Усі зрозуміли, що в корчмі з'явився саме той, на кого вони так довго чекали. Лупер тут-таки вирішив, що найлегше забрати листа в гінця під час бійки, яку він і силкувався зчинити, чіпляючись до гінця з найобразливішими словами. Товариство реготало від душі, тим більше, що привід вельми цьому сприяв. Гонець, молодий широкоплечий юнак, знову заскреготів зубами, і його рука сама стисла руків'я шпаги.
– Чого до хлопця присікалися? – заступилась за гінця тітонька Фло, дружина Архівата, дебела жіночка з широким та щирим обличчям. – їсте собі, то їжте. Не чіпляйтеся до добрих людей.
– Стули пельку, стара! Тебе ще не питали!
– Хто це стара? Я стара? Ах ти ж, негіднику!
– Йди звідси, відьмо, кому сказано!
– Що?! Кривдити мою жінку?!! Ах ти ж, бридке цуценя! – Архіват вихопив із-під прилавка величезного ціпка, яким настановляв на розум клієнтів, які, бувало, добряче гуляли в корчмі, та вийшов у залу, став поряд із гінцем, який ще й досі сидів за столом, подумки картаючи себе за необачність.
– Ось
