хрипко промовив Макропойнт. Він так довго готував цю операцію, що навіть захрип від хвилювання, коли побачив: той, на кого він так ретельно готував пастку, нарешті цілком під його владою.
У кімнаті на мить запала тиша. Усі повернулися до дверей.
– Ви хто? – здивовано запитав Петько.
– Васла, Рикпет, Кадим та подруга їхня Шаната! Гарно, слово честі, гарно! Багата здобич! Я навіть не очікував застати тут вас усіх.
– Та хто ви такий?! – скрикнув Петько. – Як ви сюди потрапили? Звідки ви нас знаєте?
– Що гірше, то краще… То болячіше, – ігноруючи Петькове запитання, незрозуміло промовив гість таким саме хрипким голосом, а потім несподівано тицьнув пальцем у Петька. – Ти більше за всіх запитуєш, отже, й будеш першим.
– У чому? – ще й досі ошелешений, промовив Петько.
Гість знову не відповів на запитання, а спорудив із пальців незрозумілу фігуру, з якої відразу вирвався промінь світла. На мить усіх засліпило. Спокійно, без поспіху, гість скерував промінь на Петра. Той застиг на місці так, наче промінь паралізував його.
– Ах ти ж! – Дмитро кинувся на незнайомця, але теж потрапив під дію дивовижного променя, застиг і був облитий дивним світлом із голови до ніг.
– Ну, а наразі, – лиховісно провадив незнайомець, – звернемося до головного героя. Що розповіси нам, Васло?
– Я? – здивувався Славко. – Я цей… головний герой?
Саме цієї миті до кімнати ввійшла Ксюха, велика пухнаста кицька, Петькова улюблениця. Ксюха була кицькою парадової породи. Парадової тому, що, як казав тато, її ще малим кошеням знайшли в парадному. Вона була замурзана й блохата. Тато підібрав її, приніс додому, добре викупав зі спеціальним милом від бліх. Коли кошеня намокло, то перетворилося на тоненького кістячка.
– Ну, наче купка олівців… – прокоментував тато це сумне видовище.
Зараз Ксюха виросла й стала великою та пухнастою. А ще кицька не любила чужих, тому тато називав її «Наша сторожова кицька Ксюха». Коли вона бачила в помешканні чужого – вигибала спину, здіймала хвоста догори та грізно шипіла, широко роззявляючи пащеку, демонструючи хоч і невеличкі, але дуже гострі ікла. Якщо ж хтось насмілювався її погладити, то міг бути подряпаний чіпкими пазурами й до крові.
Кицька відчула чужого, прийняла бойову позу, зашипіла та вдарила лапою з випущеними пазурами по відпрасованих штанях. Макропойнт від несподіванки підстрибнув і миттю перетворився на червону хмаринку, яка запливла під ліжко. Ксюха, як і кожна сповнена поваги до себе кицька, не могла випустити здобич і погналася за нею. Макропойнт стрімголов летів назад, до комп'ютера, на шляху кидаючись у різні боки, щоб не потрапити до пазурів кицьки, яка завзято нападала.
У кімнаті запанувала тиша. Петько та Дмитро й далі стояли, мов два стовпи. Очі в обох були заплющені.
– Агов, Петре! – неголосно покликала Наталка.
Петько мовчав. Тоді Наталка підійшла та взяла
