першого верблюда. За ним слухняно йшли інші, прив'язані один до одного короткими мотузками. Поводир виблискував білосніжним убранням. Він мав гарну статуру, підборіддя йому прикрашала охайно підстрижена борідка.
– Наше вам салям, шановні, – ввічливо поздоровався мандрівник із Трафіком і Нортоном: безпомилково вгадавший у них головних, а решту команди вдостоївший лише ввічливого кивка.
– Добридень, шановний! – привітався Нортон та подав руку. Караванник охоче простяг свою, але тут-таки був скручений спеціальнім прийомом, який Нортон вивчив на курсах підвищення версій. На очах у охоронців караванник зник, перетворився на ледь помітну блакитну хмаринку. Все сталося так швидко, що запитання Трафіка про причину такого дивного поводження з гостем прозвучало лише тоді, коли караванника й слід прохолов. За ним поволі розтанули й верблюди.
– Та ти очі продери! – відповів Нортон. – Верблюди ж зелені!
– А які мають бути? – здивувався Трафік.
– Ну, ти повний відстій! – у свою чергу подивувався з такого невігластва Нортон. – Скрізь і завжди верблюди були сині! Си-ні! Зрозуміло?
– Он як… – з повагою протягнув Трафік, вражений глибиною знань Нортона в царині біології.
Вони відразу доповіли про новий вірусний напад Великому Процесорові.
Ось тоді і той зрозумів, що за такий короткий термін три вірусні напади поспіль – це вже сплановані дії. Поява Кабіра, якого Хазяїн та Володар відразу впізнав за караваном, лише ствердили його в цій думці.
Розділ 2
Брат Макровіра
Нічого не підозрюючи про бурхливі події, які відбувалися біля входу до його комп'ютера, Сергійко терпляче очікував, коли ж будуть усунуті неполадки на лінії чи на сервері провайдера й трафік-агент знову підключе йому Інтернет. Він запустив свою стару іграшку «Збудуй Глюкландію» та захоплено поринув у державне будівництво.
Четвірка друзів, що зібралися в Петька, й далі обмінювалися спогадами про літні канікули, що вже добігли кінця. Головним чином випитували в Славка подробиці дивовижних пригод, пов'язаних із викраденням та звільненням принцеси Інформи. Його невиразна розповідь викликала то вибухи реготу, то незадоволене буркотіння з приводу нескінченних бекань та мекань.
Ніхто й не підозрював, що всіх їх узято під уважний нагляд Макропойнта, рідного брата Макровіра, про знищення якого так незграбно розповідав зараз Славко. Макропойнту, на відміну від Макровіра, який завжди обирав чорний колір, більш подобався червоний.
– Це колір крові, – казав він своїм слугам, – нехай усі знають, що я крові не боюся! Ні своєї, а головне – ані чужої.
Макропойнт був розумний і знав, що до Сергійкового комп'ютера йому не дістатися, так само як і до самого Сергійка. Великий Процесор цього не допустить. Сергійко, який цього літа, ризикуючи життям, брав участь у звільненні Інформи, чим зберіг у Заекранні порядок та законну
