style="font-size:15px;"> На щастя, донощик чи то не помітив, чи то з переляку забув, що Мусій – лівак.
Мусій тим часом їхав не поспішаючи. Та й куди поспішати? До Дамаска так і сяк шлях довгий…
Він ніколи не вважав себе ані характерником, ані, тим більше, чаклуном-ворожбитом, але дещо він усе ж таки вмів.[22]
Мабуть, тому й купив його Абдаллах, знаменитий на весь Єгипет звіздар, якого тримав при собі бей Ісмаїл, тому й вчив арабської – хоча більше того життя вчило, – мабуть, щось відчув і готував собі в учні.
Власне, дечого й навчив. Як до того Іса.
Монети, які йому дали, були биті зовсім недавно! Метал ще пам’ятав, як він був гарячий, пам’ятав удар штемпеля. Виходить, що ці загадкові знаки – якийсь тайнопис.
Мало про що може гетьман повідомити патріарха!
Але з цього випливало одне: якщо його візьмуть живцем, то катуватимуть до смерті, аби пересвідчитися, чи не везе він чогось у голові. А то й ще гірше – змусять під тортурами оговорити гетьмана. А потім, як запишуть зізнання, то зразу вб’ють, не давши й покаятися, – не треба нікому, аби піп на сповіді отаке почув.
І піде він на Божий суд з невідпущеними гріхами, бо це військові гріхи – вбивства або там підпали – гетьман на себе бере, а за інші – такого немає.
Але наказ є наказ. Як казав його колишній курінний[23]: «Мусій – мусиш!»
Він ще раз передивився свої сакви і переконався, що ті, хто збирав йому речі, справу свою знали.
Вони вклали три гаманці. У першому – дрібні польські гроші, мідні російські копійки та полушки[24], втім, були й три срібних – два п’ятака та трояк[25], кілька турецьких акче.
Другий був дуже-таки пузатий, усе турецьке, головним чином – акче, але зустрічалися й крупні монети – піастри. Тобто коли в’їдеш до турецьких володінь, перекладай потроху з великого гаманця, який тримай подалі, – у маленький.
Третій – піастри та золоті монети. Вистачить, аби доїхати до Дамаска й повернутися назад.
І те, що йому дали мула, – правильно. Коні легко гинуть – наприклад, від води поганої. Мули у цьому надійніші.
Раптом Мусій, під’їхавши до струмка, замість того аби перебратися через нього, в’їхав у воду і пішов по воді, слідів не залишаючи. Та не вверх по течії, а вниз, у бік Дніпра з Києвом.
Як казав той самий курінний, царство йому небесне, «ворона завжди прямкує, а дома не ночує…».
Чаклун відірвав очі від діаманта в каблучці. Цікаво, чи розуміє Борисов, у що він ушелепався? Нападати на Мазепу… а він явно збирався напасти. Як би сам не опинився на пласі. Цареві зараз нові внутрішні конфлікти не потрібні, он на Дону неспокійно, башкири бунтують.
Шкода! Дуже шкода, що можна щось побачити лише через двійко оброблених діамантів.
Колись, кажуть, можна було й без цього. Дехто, оповідають, навіть у простій воді з-під млина міг багато чого угледіти, у цих малоросів навіть
Дещо вміє, чогось навчений – староукраїнські евфемізми для позначення чаклуна (не те щоб дуже потужного).
За Петра І монети у три та п’ять копійок були срібними.
