тріщини.
– Він повернув назад до Дніпра.
Мусій здригнувся, неначе від удару. Тепер він розумів, що відчував старий Іса, коли вчив його. Тричі чужу вчив людину – чужу по крові, чужу по мові, чужу по вірі. Хоча, з іншого боку, учнів до Мусія в нього не було. Мабуть, одні з одноплемінників були нездатні, іншим він не довіряв.
Хлопець ішов, з кожним кроком відчуваючи, що його залишають останні сили. Він ішов рукотворною пустелею, на яку перетворилася південна Київщина та вся Брацлавщина. За сім днів шляху він лише один раз бачив якесь селище, де над дахами декількох хат курилися димки, проте не став зразу підходити. І недаремно – опівдні почувся заклик муедзина. Отже, там були турки.
Позавчора у спаленому дощенту селі він наївся вишень – частина дерев вижила.
Проте чи то з вишнями було щось не те, чи то Мусій забагато їх з’їв, але зі шлунком сталося таке, що він за два наступних дні пройшов усього нічого і навіть час від часу втрачав свідомість.
Як не дивно, півгодини тому йому вдалося вбити зайця, і тепер він шукав місце, де безпечно було б розвести вогонь.
Правий був дід Данило, напучуючи: «Якщо тебе впіймають, то тікай зразу, поки не заслабнув ще з голодухи, не ведися на думки та на розмови – може, буде краща нагода. Перша нагода – вона буде й остання, другої ніколи ти не діждешся. Та ніколи не тікай туди, де проходив раніше, бо там і шукатимуть. Ніж завжди примотуй до ноги, нижче коліна – туди не кожен полізе. І там же – кремінчик. Ясно, по ножу кременем бити – це не по кресалу, та запалиш, зрештою. Найчастіше навіть влітку гинуть, якщо немає вогню. А з пояса можна зробити пращу».
Власне, все так і сталося. Вони йшли на Полісся, коли їх нагнали татари. (Лише через багато років Ільченко зрозумів, що ножа не знайшли тому, що він дуже не бажав, аби знайшли. Дуже. Все його єство волало: «Не нагинайся! Не шукай!»)
Зараз Мусій вишукував поглядом якийсь зручний яр…
Хлопець у черговий раз присів під кущем, на хвильку відволікся, бо занадто вже крутило черево, – і… і три татарина неначе з-під землі виросли.
Щойно не було нікого, і ось тобі на – стоять півколом…
– Не треба нас боятися, – досить чистою українською сказав найстарший, мружачись, неначе дивився на сонце.
«Аякже!»
– Ми не ті, від кого ти втік. Ми нащадки рабів королеви Бони[27] і живемо в Барі.
А крім них у Барі ніхто не жив.[28] Власне, і вони забиралися до руїн міста, де вціліли тільки татарські будинки, лише на зиму. Решту часу кочували спустошеними околицями, випасаючи худобу, збираючи плоди (садів без господарів залишилося дуже багато), полюючи.
Мусій був пастушком, а заодно – за три роки – довів своє володіння пращею до найвищої майстерності, завдяки чому майже завжди був ситий (татари за пастушество годували, але далеко не донесхочу). Щоправда, на кожного збитого птаха треба було витратити кілька камінчиків, зате у великого жирного
Історичний факт.
