Всі навколо певні були, що Семен – ворожбит. Так здавалося й самому Ільченкові, хоча спитати, звісно, не насмілювався.)
Так чи інак, але майже всі старі паліївці змирилися, два полки з них створено (до Білоцерківського полку Ільченко не вступив, бо городові козаки несли службу власним коштом, якого в нього не було, а до полку Танського – бо Танський[39] його не любив), – так-от, свої змирилися, бо проти царського наказу нічого не вдієш, а решта – ні.
У Мусія навіть майнуло передчуття, що йому зараз можуть натовкти пику, бо не будеш же стріляти-рубати своїх, але цієї хвилини вихором влетіла Мар’яна.
– А хто обіцяв грошей зайвих не витрачати?
Мусій миттєво розіграв спійманого на гарячому чоловіка, хоча щось не пригадував за собою ніяких обіцянок.
Коли вони опинилися в кімнатці, точніше – у маленькому закапелку, Мар’яна обняла сердюка і зашепотіла у вухо:
– Ніж у тебе добрий?
Нічого не розуміючи, Мусій кивнув.
– Ріж монету, пістоль набивай! Швидше, він може й сюди заявитися.
Ільченко не зумів би втекти аж з Єгипту, якби не відчував, коли можна перепитувати, а коли треба робити, що кажуть. Він витяг монету, яка на вигляд здавалася найвищої проби, порізав її ножем на шматки й набив ними німецький пістоль. Другий у нього був турецьким, дуже довгоствольним, і сердюк завжди заряджав його кулями – він пробивав кольчуги, які ще носили деякі поляки та татари.
Тільки завершивши процедуру, Пройдисвіт повернувся до Мар’яни, що, вочевидь, розуміла: не можна відволікати людину, яка перезаряджає зброю:
– Що?
– Ти пам’ятаєш старого, що сказав: «Мало нас залишилося»?
Сердюк остовпів: «А вона звідкіля знає?»
– Я задрімала, поки листа носили до гетьмана… Саму не пустили, звісно… Ну, я задрімала на ослінчику… З тобою виспишся… І він з’явився уві сні. Сказав, що ти вбив учня самого Сулеймана, а це – найсильніший із чаклунів бусурманських. Він такого не подарує, бо учня знайти важко. І ще Сулейман якийсь некро, некро – і не вимовлю цього слова. Тому тобі треба мати срібну зброю. Старому дуже важко з’являтися уві сні, тому вдруге навряд чи зможе.
Мусій прикинув, чи не може це бути брехнею, і вирішив, що навряд.
– Зараз поїдемо?
– Ні. – Це слово спочатку вирвалося само по собі, і лише потім сердюк зрозумів чому. – Я сказав, що буду до ранку, тож запам’ятають, якщо станеться інакше. Та й сюди – все-таки образи висять, людей багато, я диякона бачив, – мо’, й не сунеться сюди нечиста. І їхати з такими ворогами краще вдень. Тим більше що тобі ж до Батурина?
– До домовини! – визвірилася Мар’яна. – Я ж гадала, не здогадається катиця,[40] куди я їду. Аякже! Тепер мені до Батурина зась, усе, що мала, – пропало. Так що з тобою їду. Старий благословив, а тобі наказав передати, що старого Ісу він знав і що той і вполовину не був такий, як моя бабця. Отже, я теж сильніша за тебе.
У
