державу та її мертвого гетьмана
Вранці вони не встигли від’їхати і кількасот кроків від місця привалу, як Мусій відчув, що на нього знову ворожать. Повернувся очима до відьми: без слів ясно – вона теж відчула.
Мар’яна подумала і сказала:
– Це не Сулейман.
Ільченко теж відчував, хоча й не зміг би обґрунтувати (і навіть слова не знав такого – «обґрунтувати»), що той, хто перетворив Дороша на упиря, і той, хто ворожить, – зовсім різні люди. Та й ворожили на нього ще до вбивства родича Кочубеїв.
– А він… Сулейман цей… він на нас ворожив?
– Мабуть, що ні… Він просто підняв мерця, а той сам пішов шукати. Й одного тебе він міг і не знайти…
– Одного мене?
– Упир приходить або до вбивці, або, ще частіше, до жінки… А тут ми разом.
«Раніше не могла підказати?»
– Не підозрюй мене. Я лише зараз кінці з кінцями звела. Щось згадала, про щось здогадалася. І… здається мені, що підняти він може лише свого учня. Не чула я такого ніколи, але мені чомусь так здається.
Пройдисвіт замислився. Він десь чув, що отаке ворожіння на кістках не кожного разу вдається і повторити його можна лише через кілька днів.
– Просто їдьмо швидше. Мій мул витривалий, кобила твоя також. Хоча я дурень, що тих зайвих коней не спіймав. Хліба пожувати і в сідлі можна. Поспати – рівно стільки, аби коні відпочили.
– А я спробую зробити так, аби слідів не залишилося.
Однак жінка переоцінила свою силу. Борисов знову натрапив на слід. Більше того, один із ногайців розгледів відбитки копит саме цього мула і коня жінки, яка була із сердюком; звідкіля вона, до речі, взялася?
Пройдисвіт їхав першим. Щось його непокоїло, щось неначе дряпало по душі, проте жодних доказів не було. Тому він витяг з ольстри турецького довгоствольного, зі зміїною головою пістоля.
– Ой, що це?
Із трави звелася голова. Голова змії, тільки в багато разів більша, аніж будь-яка з тих, які Мусій бачив раніше.
Змія була величезною. Ільченко чув про зустрічі з велетенськими зміями ще в Барі, від татар[47] – і тоді, підлітком, вірив. Потім, дорослою людиною, жодного разу не зустрічав і вже не йняв віри.
Тепер треба було повірити своїм очам…
Її довжина була близько п’ятнадцяти кроків, товщина більше кроку.
Мар’яна зойкнула, але Мусій знав: зараз важливо не робити різких рухів. Губи вже самі шепотіли слова, буквального змісту яких він не розумів – і не міг розуміти, бо ці слова йшли ще із сарматської мови.
Змія підняла голову. Ясна річ, вона нічого б не почула, навіть якби сердюк не шепотів, а кричав. Проте якісь хвилі, що їх створювало закляття, досягали неї, будили щось, чому рептилія не змогла б дати визначення, навіть якби вона була розумна.
Величезна гадина розвернулася й щезла.
Мусій перехрестився…
Зарано.
Позаду почувся
Легенди про велетенських змій були записані у кримських татар ще у ХХ ст. Правдоподібність цих легенд полягає в тому, що йдеться саме про простих, хоча й дуже великих змій, які не розмовляють людським голосом, не творять див тощо.
