це місіс Олівер, – відповів бельгієць.
– Та, що написала «Знахідку в бібліотеці»?
– Власною персоною.
Міс Мередіт трохи насупилася.
– А той джентльмен із дерев’яним обличчям… Здається, містер Шайтана назвав його суперінтендантом?
– Зі Скотленд-Ярду.
– А ви?
– А що я?
– Я все про вас знаю, мсьє Пуаро. Це ви розкрили ті «вбивства за абеткою».
– Мадемуазель, я цілком збитий із пантелику.
Міс Мередіт звела брови.
– Містер Шайтана, – почала вона, а тоді замовкла. – Містер Шайтана…
Пуаро заговорив стишеним голосом:
– Скидається на те, що він полюбляє тему злочинів. Можна сказати й так. Звісно, він хоче почути, як ми ведемо суперечку одне з одним. Він он уже підбурює місіс Олівер та доктора Робертса. Вони там обговорюють отрути, які не залишають після себе слідів.
– Що за дивний чоловік! – вигукнула міс Мередіт, майже хапаючи ротом повітря.
– Доктор Робертс?
– Та ні, містер Шайтана.
Її тілом пройшла легенька дрож, перш ніж вона заговорила знову:
– Мені здається, що в ньому є щось трохи моторошне. Ніколи не знаєш, чого від нього чекати. Речі, які його веселять, можуть виявитися насправді чимось… чимось абсолютно жорстоким.
– Як-от полювання на лисиць?
Міс Мередіт кинула на чоловічка погляд, повний докору.
– Я мала на увазі щось зовсім інше. Щось таке… східне!
– У нього справді фантазія строката, – погодився Пуаро.
– Перепрошую, ви сказали «як у ката»?
– Ні-ні, строката.
– Не можу сказати, що він мені дуже подобається, – зізналася дівчина, стишивши голос.
– Повірте, однак, що вечеря в нього вам точно сподобається, – запевнив її Пуаро. – Містер Шайтана має першокласного кухаря.
Вона подивилася на нього із сумнівом в очах, а тоді розсміялася.
– Он воно як, – вигукнула. – То й вам не чужі людські слабкості.
– Звісно ж, я всього-на-всього проста людина!
– Розумієте, – сказала міс Мередіт, – уся ця знать мене трохи лякає.
– Мадемуазель, не варто лякатися – ви повинні бути в захваті! Я на вашому місці, навпаки, наготував би записник і ручку, щоб збирати автографи.
– Річ у тім, що я не сильно цікавлюся темою злочинів. Гадаю, жінки взагалі таким не цікавляться – це чоловіки полюбляють читати всілякі там детективні оповідки.
Еркюль Пуаро зітхнув з удаваною манірністю.
– Яка прикрість! – пробурмотів він. – Я в цю мить усе на світі віддав би, щоб бути хай навіть найдрібнішою з можливих кінозірок!
Дворецький відчинив двері.
– Вечерю подано, – повідомив він.
Передбачення детектива цілком і повністю справдилося. Вечеря була смачною,
