візерунок бичачих рогів. Я ніби побачила фокус: увесь сухий бруд, який не можна прибрати за допомогою навіть дуже ретельного миття, спінився і випарився.
Містер Кері та містер Колман повернулися до розкопок, а містер Райтер пішов у фотомайстерню.
– Що ти робитимеш, Луїзо? – запитав доктор Лайднер у своєї дружини. – Може, поспиш трохи?
Я зрозуміла, що місіс Лайднер зазвичай відпочиває після обіду.
– Я полежу близько години. А потім, можливо, піду прогулятися.
– Добре. Медсестра піде з тобою, чи не так?
– Звичайно, – кивнула я.
– Ні, ні, – раптом заперечила місіс Лайднер, – мені подобається гуляти наодинці. Сестра не повинна нескінченно чергувати біля мене, не випускаючи з очей.
– Але я б хотіла пройтись, – наполягала я.
– Ні, справді, я бажаю, щоб ви залишилися тут. – Вона вимовила це твердо, майже беззаперечно. – Мені потрібно іноді залишатися на самоті. Справді потрібно.
Я, звичайно, не наполягала. Але коли і собі пішла трошки подрімати, то вельми дивувалася, що місіс Лайднер, з її лякливістю, так несамовито бажає ходити без будь-якого супроводу.
Коли о пів на третю я вийшла зі своєї кімнати, надворі нікого не було, крім маленького слуги з великою мідною ванною, який мив гончарні вироби, та містера Еммота, який сортував і розкладав їх. Коли я рушила до них, крізь арку ввійшла місіс Лайднер. Вона здавалася жвавішою, ніж досі. Її очі блищали, і вона мала бадьорий і майже веселий вигляд.
Доктор Лайднер вийшов із лабораторії й підійшов до дружини, щоб показати великий таріль з бичачими рогами.
– Доісторичні рівні надзвичайно плідні, – повідомив він. – Цей сезон неймовірно гарний. Знайти цю гробницю на самому початку робіт – справжня вдача. Єдина людина, яка може скаржитися, – це отець Лавіньї. Досі ми майже не знаходили табличок.
– Він, здається, не дуже багато працював із тими, що у нас є, – сухо зауважила місіс Лайднер. – Можливо, Лавіньї – чудовий епіграфіст, але надзвичайно ледачий. Він проводить увесь свій час після обіду в ліжку.
– Так, ми сумуємо за Бердом, – погодився з нею доктор Лайднер. – А цей чоловік мене трохи вражає своєю неортодоксальністю, хоча, звичайно, не мені судити. Але один чи два його переклади щонайменше здивували мене. Я просто не можу повірити, наприклад, що він має рацію стосовно того напису на цеглі, але, мабуть, він щось знає…
Після чаю місіс Лайднер запитала мене, чи хотіла б я прогулятися з нею до річки. Я подумала, що, можливо, вона боїться, що образила мене, відмовившись від мого супроводу після обіду.
Я хотіла, щоб вона зрозуміла: я не така чутлива, – тому одразу погодилася.
Це був прекрасний вечір. Стежка вела між полями ячменю, а потім повз квітучі фруктові дерева. Нарешті ми підійшли до краю Тигру. Одразу ж ліворуч від нас виник пагорб на місці стародавнього поселення; робітники співали свою дивну монотонну пісню. Трохи праворуч я побачила велике
