чи не так?» І я подумала – в якому дивному світі ми живемо і як дві різні людини можуть бачити в тому самому абсолютно різні речі. Я це не дуже добре висловила, але ви можете здогадатися, що я мала на увазі.
За деякий час доктор Лайднер сказав, що збирається повернутися додому на ранкову чашку чаю. Тож ми з ним пішли назад, і він розповів мені деякі речі про розкопки. Завдяки його поясненням я змінила свою точку зору. Я начебто почала бачити: як усе було раніше – усі ці вулиці та будинки, і він показав мені печі, де колись пекли хліб, і сказав, що араби й нині використовують такі ж.
Коли ми повернулися до будинку, місіс Лайднер уже встала з ліжка. Сьогодні вона мала кращий вигляд, не здавалася такою худою та втомленою. Чай принесли майже одразу, і доктор Лайднер розповів їй про те, що він знайшов уранці на розкопках. Потім повернувся до роботи, а місіс Лайднер запитала мене, чи не хотіла б я побачити деякі знахідки, які вони встигли зібрати на той момент. Звичайно, я сказала «так», і вона повела мене у кімнату старожитностей. Навколо лежало багато речей, і мені здалося, що це все здебільшого розбиті горщики, або ж ті, які були або зібрані під реставрацію, або вже склеєні. Я тоді подумала, що все це можна просто викинути.
– Боже, Боже, – зітхнула я, – шкода, що всі вони такі побиті, чи не так? Чи справді їх варто зберігати?
Місіс Лайднер легенько всміхнулась і сказала:
– Тільки Ерікові цього не кажіть. Горщики цікавлять його більше, ніж будь-що на світі, деякі з них – це найдавніші речі, які ми маємо, і, можливо, їм аж сім тисяч років.
І вона пояснила мені, що деякі уламки знайшли у дуже глибокому розрізі основи пагорба і що тисячі років тому їх розбили і зашарували бітумом – отже, ще тоді люди цінували свої речі так само, як і в наші дні.
– А зараз, – продовжила вона, – я покажу вам щось більш захопливе.
І вона зняла з полиці коробку і показала мені розкішний золотий кинджал з темно-синім камінням у руків’ї.
Я аж скрикнула від захвату.
Місіс Лайднер розсміялася.
– Так, золото всім подобається! За винятком мого чоловіка.
– А чому доктор Лайднер його не любить?
– Ну, по-перше, воно дорого коштує. Ми повинні заплатити робітникам, які його знайшли, стільки ж, скільки важить золото у знахідці.
– Боже милостивий! – вигукнула я. – Але чому так?
– О, так заведено. Ми таким чином запобігаємо крадіжкам. Розумієте, якби вони його вкрали, то дивилися б на нього не як на археологічну цінність, а як на предмет з дорогоцінних металів. Тому вони його розплавили б. Тож ми заохочуємо їх бути чесними.
Вона зняла ще один піднос і показала мені справді красиву золоту чашу з вибитими на ній баранячими головами.
Я знову скрикнула.
– Розкішна, чи не так? Вона зберігалась у могилі правителя. Ми натрапляли й на інші царські могили, але більшість із них були пограбовані. Ця чаша – наша найдорожча знахідка. Вона – одна з найчудовіших старожитностей
