Моя позиція похитнулась. – Гадаю, я могла б спробувати.
– Авжеж, могли б.
– Але я не зовсім розумію, з чого почати.
– У мене для вас гарна підказка. Почніть з початку і ведіть до кінця, а тоді – закінчуйте![1]
– Я навіть не знаю напевно, де і з чого все почалось, – зітхнула я.
– Повірте мені, сестро, труднощі з тим, як почати розповідь, просто забавка порівняно з тим, як знайти в собі сили зупинитися! Принаймні в мене виникають саме такі труднощі, коли я маю зробити промову. Слухачам доводиться хапати мене за фалди і тягти донизу, примушуючи сісти на місце.
– Та ви жартуєте, лікарю.
– Я серйозний як ніколи. Отже, ви згодні?
Але мене непокоїла ще одна річ. Я трохи повагалась і врешті-решт знайшла в собі мужність і зауважила:
– Знаєте, лікарю, я боюсь, що мій виклад подій може виявитися трошки… особистим.
– Господи, жіночко, та що особистішим буде ваш виклад подій, то краще! Це ж історія про людей, а не про манекени! Розповідайте упереджено, пристрасно – та взагалі як вам заманеться! Опишіть усе так, як ви вважатимете правильним. Потім відредагуємо місця, які вам здадуться наклепницькими. Головне – пишіть. Ви ж розсудлива жінка, а отже, зробите розсудливий, логічний опис того, що сталося.
Отак я й отримала завдання написати про все, і я пообіцяла докласти всіх зусиль.
Отже, я починаю, але, як я вже пояснила лікареві, важко зрозуміти, з чого саме, власне кажучи, потрібно почати.
Гадаю, насамперед я маю трохи розповісти про себе. Мені тридцять два роки, і звуть мене Емі Лезерен. Практичну підготовку я пройшла у лікарні Святого Христофора, а потім два роки працювала в пологовому відділенні. Також я надавала приватні послуги і ще чотири роки працювала у притулку міс Бендікс для старих на вулиці Девоншир-плейс. До Іраку я потрапила разом із місіс Келсі: я наглядала за нею під час пологів. Вона поїхала до Багдада разом із чоловіком і заздалегідь найняла маляті няньку, яка перед цим кілька років працювала в родині друзів місіс Келсі – там, в Іраку. Діти цих друзів мали повернутися до Англії та піти до школи, і няня погодилася працювати у місіс Келсі після їхнього від’їзду. Місіс Келсі дуже нервувалася щодо подорожі з такою маленькою дитиною, і тому майор Келсі й найняв мене – я мала супроводжувати його дружину й маля і піклуватися про них. Ми домовилися, що майор оплатить мені зворотну подорож, якщо я не знайду попутників, які б потребували послуг медсестри.
Гадаю, описувати родину Келсі немає потреби: дитина виявилася справжнім подарунком, а місіс Келсі – дуже милою, хоча й полохливою, жінкою. Подорож мені дуже сподобалась – це була моя перша довга мандрівка морем.
На судні я познайомилась із доктором Райлі. Він мав похмуре обличчя, чорне волосся і низький сумний голос – який залишався таким, навіть коли його володар жартував, а жартувати він любив. Здається, йому подобалося дражнити мене, і він постійно казав різні дурниці – просто щоб подивитися,
Парафраз наказу Чирвового Короля з «Аліси в Країні Чудес» Льюїса Керрола (за пер. В. Корнієнка). (
