що я приїду до Тель-Ярімджі наступного тижня.
Місіс Келсі переїжджала до свого дому в Алвії, і я була тільки рада хоч трохи полегшити їй життя.
За цей час я кілька разів чула згадку про експедицію доктора Лайднера. Друг місіс Келсі, молодий майор ВПС, презирливо скривився і вигукнув:
– Чарівна Луїза… То он він який, її останній! – І звернувся до мене: – Це ми їй дали таке прізвисько, сестро. Усі її знають як «Чарівну Луїзу».
– І що, невже вона така гарна? – запитала я.
– Це її власна оцінка. Вона вважає, що так воно і є!
– Не глузуйте, Джоне, – дорекла йому місіс Келсі. – Ви ж знаєте, що так думає не тільки вона! Вона звела з розуму багато чоловіків.
– Можливо, ви маєте рацію. Вона, звісно, уже не перволіток, але привабливості не втратила.
– Але ж і ви закохалися були в неї по самі вуха! – розсміялася місіс Келсі.
Майор ВПС почервонів і засоромлено визнав:
– Що ж, мабуть, вона і справді не позбавлена чарівності. Що стосується самого Лайднера, то він не лише боготворить землю, по якій вона ходить, – він хоче, щоб і всі інші члени експедиції їй поклонялися! Певна річ!
– Скільки їх там узагалі? – поцікавилась я.
– Сестро, там люди всіх професій та національностей, – весело відповів майор ВПС. – Англійський архітектор, французький чернець із Карфагена – він працює із написами: табличками та всім іншим, ну, ви розумієте. Також є міс Джонсон. Теж англійка – вона в них і швець, і жнець, і на дуді грець. Плюс низенький товстунчик, який усе фотографує – американець. І сім’я Меркадо. Тільки небо знає, що в них за національність – якісь латиноси! Вона зовсім молода, ця змієподібна істота, а як вона ненавидить Чарівну Луїзу! І є двоє юнаків, ну і все, мабуть. Дехто з них диваки, але загалом вони всі приємні – чи не так, Пеннімане? – Він звертався до літнього чоловіка, який сидів і замислено крутив у руках пенсне.
Той смикнувся від несподіваного запитання і подивився на майора ВПС:
– Так-так, дійсно, дуже приємна компанія. Тобто якщо брати кожного окремо. Звичайно, Меркадо той ще дивак…
– У нього така дивна борода, – вставила місіс Келсі. – Дуже дивний чоловік, ще й кульгає.
Майор Пенніман продовжив відповідь, наче не почувши її слів.
– Юнаки – вони обидва дуже приємні. Американець досить тихий, а от англієць – занадто балакучий. Дивно, зазвичай усе навпаки. Сам Лайднер – чудовий дядько, такий скромний і невибагливий. Так, окремо всі вони приємні люди. А проте чомусь – можливо, звісно, це лише моя уява, – коли я заходив до них востаннє, у мене з’явилося дивне враження, наче щось негаразд. Я, на жаль, не можу сказати, що саме я відчув… Усі вони поводилися неприродно. Панувала дивна атмосфера, така напружена… Гадаю, я найкраще поясню, що саме маю на увазі, коли зазначу, що всі вони занадто ввічливо передавали одне одному масло.
Трохи почервонівши, бо мені не дуже подобається висловлювати власну думку, я сказала:
– Якщо
