як нас так підкинуло з місць, що ми ледь не торкнулися даху.
І, здавалося, він зовсім не жартував.
– Це для вас дуже добре, адже печінка струшується. Ви повинні про це знати, сестро.
– Стимульована печінка не піде мені на користь, якщо в мене голова розколеться, – єхидно зауважила я.
– Ви маєте проїхатися тут після того, як пройде дощ! Заноси будуть чудові. Більшу частину часу машина їде боком.
На це я нічого не відповіла.
Незабаром нам довелося перетнути річку – ми зробили це на найбожевільнішому поромі, який лишень можна собі уявити. На мій погляд, нам дуже пощастило, що ми взагалі перебралися; але всі, здається, сприйняли нашу вдачу як належне.
Нам знадобилося близько чотирьох годин, щоб дістатися до Гасанії, – місто, на мій превеликий подив, виявилося досить великим. З іншого берега річки, перш ніж ми переправилися, воно справило на мене гарне враження: така затишна місцина, побудована з білого каменю, прикрашена мінаретами. Але щойно ми перетнули міст і в’їхали на територію міста, мене наповнили геть інші відчуття. Усюди смердить, під ногами сміття, будівлі напівзруйновані, навколо бруд і безлад.
Містер Колман відвів мене до будинку доктора Райлі – за його словами, лікар хотів пообідати зі мною.
Доктор Райлі був так само приємний, як і завжди, і будинок його теж був гарним – свіжим та бездоганно чистим, і в ньому була ванна кімната! Я охоче прийняла ванну, і коли знову одяглась у форму медсестри і спустилась обідати, я вже почувалася добре.
Обід якраз подали, і ми ввійшли до їдальні. Лікар перепросив за свою доньку – за його словами, вона завжди спізнювалася.
Щойно ми закінчили з дуже гарною стравою – яйцями в соусі, як у кімнату зайшла дівчина, і доктор Райлі відрекомендував її мені:
– Сестро, це моя донька, Шейла.
Вона потиснула мені руку, висловила сподівання, що моя подорож була приємною, скинула капелюшка, холодно кивнула містерові Колману і сіла.
– Ну, Білле, – сказала вона. – Як поживаєш?
Він заходився розповідати про якусь вечірку, що мала відбутися в клубі, а я стала придивлятися до дівчини.
Не можу сказати, що вона мені сподобалася. Трішки зухвала, як на мене. А ще надзвичайно безцеремонна, хоч і гарна з лиця. Чорне волосся, блакитні очі, бліде обличчя – і нафарбовані вуста. Манера розмови в неї була зверхня й саркастична, і мене це дратувало. Була у мене колись така стажерка, і хоча я визнаю, що працювала вона дуже добре, але її манера говорити завжди мені допікала.
Мені раптом здалося, ніби містер Колман залицяється до дівчини. Він почав трохи заїкатися, і його балаканина стала ще більш ідіотичною, ніж раніше, якщо це взагалі можливо! Він нагадав мені великого дурного пса, який махає хвостом і намагається догодити.
Після обіду доктор Райлі поїхав у лікарню, а містерові Колману треба було привезти дещо з міста, і тоді міс Райлі
