style="font-size:15px;"> Проня (томно). От кресло; прошу, мусью!
Всі сідають; Голохвостий на кріслі коло неї ж направо; наліво ж на дзиґликах старі Сірки. Химка визира з пекарні; яка хвилина – тихо.
Прокіп Свиридович. Позвольте спитати: ви синок покійного Петра Голохвостова, що цилюрню держав за Канавою?
Проня. Ви, папонько, не знать как говорите: їхня хвамилія Голохвастов, а ви какогось хвоста вплели!
Голохвостий. Да, моя хвамілія натиральна – Галахвастов, а то необразованна мужва коверкаєть.
Проня. Разумєється.
Явдокія Пилипівна (до старого). Бач, я казала, що не той! А який розумний!
Прокіп Свиридович. Вибачайте, добродію, ми люди прості, що чули… Так ви, значить, не його, не цилюрника синок?
Голохвостий (змішавшись). То єсть по натурє, значить, по тєлу, как водиться; но по душе, по образованності, дак ми уже не та хворма…
Проня. Авжеж, образованний человєк: хіба-развє можна його рівняти до простоти?
Явдокія Пилипівна. Куди вже там?!
Прокіп Свиридович. Так, так…
Яку хвилину тихо.
Химка (од дверей). Чи зараз давати вино і шклянки?
Проня (аж схопилась). Іди собі!
Прокіп Свиридович докірливо махає головою, а стара рукою.
Прокіп Свиридович. Гм, гм… дак ви уже цилюрні не держите?
Проня. Я уже раз вам гаварила: палікмахтерська, а ви все-таки цилюрня, цилюрня!
Явдокія Пилипівна (докірливо йому кива). І як-таки!..
Прокіп Свиридович. Їй-богу, забув… стара вже пам’ять…
Голохвостий. Нічаво… ето трапляється, по простотє, значить. Я, відіте лі, занімаюсь кахвюрами і комерцієй разною. У мене етого дорогого делікатного товару – паровицями; пудри́, лямбрá, дикалони, брильянтини!
Явдокія Пилипівна. І брильянти?! Господи!
Прокіп Свиридович. Я думаю, такий товар і грошви бере – страх!
Проня. Разумєється, не вашого: що вірьовки та гвоздки або сєрка!
Явдокія Пилипівна. Е, ви, дочко, так не кажіть, і на цьому товарові добрий зарібок.
Проня. Пхе!
Голохвостий. Нащот дєнєг, доложу вам, так їх на етот делікатний товар їдьоть – страх! То єсть щоденно – сила! Ну, дак, слава богу, у мене етой дєньги непереводно: целий Хрещатик минє винен. Минє уже не раз говорили мої приятелі: охвицера, митрополичі баси, маркєли… што, чаво, мол, не закупиш ти магазинов на Хрещатику? Дак я їм: на чорта той минє клóпот? У меня єсть благородний матеріал, то пущай і другі торгують!
Явдокія Пилипівна (до Прокопа Свиридовича). От багатий!
Прокіп Свиридович (до неї). Правда.
Проня. Ви очінно добрі.
Голохвостий. Мерсі! Натирально, в кожном обхожденії главная хворма – вченость. Потому єжели человєк учений, так йому уже свєт переменяється; тогди, тогди, приміром, що Химцє будєт бєлоє, то йому рябоє, што Химцє будєт цяця, то йому… пардон!.. Ви меня, Проню Прокоповно, понімаєте?
