зітхання. – Звідки я могла знати?»
– А вам відомо, де Ріно зараз? – злякавшись, що запитання вийшло надміру настирливим, француженка швидко додала: – Я не прошу у вас адресу. Достатньо хоча б e-mail… – чоловік у трубці мовчав. – Або ви могли б переказати йому, що телефонувала Лаура Дюпре, просто переказати. Він мусить мене пам’ятати.
– 2014-го Ріно виїхав до Намібії. У мене є номер телефону, за яким його можна знайти. Ми колись працювали разом, тож, виїжджаючи з Південної Африки, здоровань залишив контакти, щоб зв’язатися у разі чого. Зачекайте.
Її серце смикнулося, наче від легкого удару струмом, серцебиття пришвидшилося. Ледь не впустивши трубку, Лаура потягнулася за ручкою та записником.
За кілька секунд чоловік повернувся:
– Записуйте: 067-30-36-14. Код Намібії – 264.
– Це його приватний номер?
– Я цього не казав. Це номер телефону католицької місії у Ґрутфонтейні, Намібія.
Лаура сторопіла:
– Ви з мене насміхаєтесь?
– Анітрохи.
– Е… Ви впевнені, що ми говоримо про одного й того самого Ріно Хедхантера?
Судячи зі зміни тембру, чоловік на протилежному кінці дроту посміхнувся:
– Звісно, що не впевнений. Звідки мені знати, про кого ви запитуєте?
– Двометровий здоровань, білий, широкі плечі, брюнет. Накачаний. Багато й смачно лається.
– Ну… – під опис підпадало чимало південноафриканців.
– Шрам! – несподівано згадала Лаура. – Глибокий шрам на щоці, що тягнеться аж до підборіддя. А ще татуювання на лівому… ні, пробачте, на правому плечі – носоріг, що мчить уперед, нахиливши голову.
– Тоді це Ріно, без варіантів, – упевнено підтвердив чоловік. – Двох таких Африка не витримала б.
– І… – Лаура завагалася. – Він відповість за номером, що ви мені продиктували?
– Можливо. Я не телефонував за ним, але, повторюю, Ріно запевнив, що його можна буде знайти за цим номером. Зателефонуйте, дізнайтесь. У будь-якому разі це все, що я маю.
– Дякую, ви дуже мені допомогли!
– Радий чути. На все добре, – у динаміку залунали короткі гудки.
Відразу телефонувати вона не стала. Спочатку, не випускаючи телефону, схилилася над клавіатурою, відкрила Google й у рядку запитів набрала Grootfontein. Швидко пробігла очима дві перші статті, переглянула кілька фотографій. Ґрутфонтейн виявився невеликим, напіваграрним, вічно заллятим сонячним сяйвом містечком на північному заході Намібії з населенням 24 тисячі жителів.
Лаура зиркнула на папірець із записаним номером і почала натискати на кнопки. Після сьомого чи восьмого гудка їй із гідністю, без поспіху відповіли:
– Алло.
– Доброго дня, пане! Я говоритиму англійською?
– Ja, мефрау, – неквапливий співрозмовник почав відповідати на африкаансі, проте до кінця фрази виправився та перейшов на англійську: – Я вас слухаю.
– Моє
