style="font-size:15px;"> Лаурі вистачило першого почутого складу, щоб упізнати рокітливий грудний голос велетня.
– Ріно? – ім’я злетіло з її уст радше зойком, аніж вигуком.
У трубці зашурхотіло. Велетень не відповів. Лаура притиснула трубку до вуха, намагаючись за скрипучим шемранням завад угадати реакцію колишнього найманця.
– Ріно, це ти?
– Так, – нарешті озвався він. Останні сумніви розвіялись – то був Ріно Хедхантер.
– Це я – Лаура. Пам’ятаєш мене? Лаура Дюпре, психіатр. Пустеля Атакама, «NGF Lab», серпень дві тисячі дев…
– Я впізнав тебе, Лауро, – слова прогуркотіли, наче валуни схилом урвища, але початкова стримана привітність зникла.
Лаура не зважала, тішачись із того, що змогла так легко відшукати Хедхантера:
– Чудово! Як ти? Що ти робиш у католицькій місії у Ґруп… Ґруд…
– Ґрутфонтейні.
– Байдуже. Я ледве знайшла цю діру на карті. Що ти там робиш?
– Служу, Лауро.
– Кому?
– Господу.
Француженка пирснула:
– Ріно, це в тебе, типу, прикриття? Ви там тягаєте героїн з Анголи чи щось таке?
– Не глузуй із моєї віри, Лауро! – гримнув Хедхантер; жінці довелося відхиляти трубку від вуха: слова з тупим скреготом розривали повітря. – І не глумися: Господь осміяний бути не може!
Після останньої фрази Лаура прикусила язика. Голос належав Хедхантеру, але промовлені слова – ні. Ріно ніколи так не говорив, він просто не міг так говорити. Дисонанс виходив настільки потужним, що Лауру, наче вогкою павутиною, обплутало відчуття дискомфорту та розгубленості. Долаючи збентеження, вона перепитала:
– Ріно, це точно ти?
– Так.
– І ти це серйозно? Ти тепер справді ПРЕПОДОБНИЙ?
– Так.
– Повірити не можу, – вона ледь стрималася, щоб на початку фрази не бовкнути «чорт забирай». – Пробач, я… просто я не очікувала. І чим ти там займаєшся?
– Допомагаю диякону римо-католицької місії у Ґрутфонтейні мінхееру[31] Кулутве: збираю пожертви для добудови нових класів у місцевій початковій школі, щовівторка та щоп’ятниці розказую дітлахам у дитсадку про Бога, іноді читаю проповіді та відправляю виїзні меси у Блистрьомі, Отжітууо чи Маріабронні[32]. Недільну месу в Ґрутфонтейні мені поки що не довіряють.
Лаура надсилу вірила в те, що чує.
– Ріно, – несподівано вона розсердилася, що Ріно на неї нагримав, – ти себе в дзеркало бачив? Діти під час твоїх лекцій про Бога хоч не пісяються від страху? Ні? Мені чомусь здається, що нацисти про свої концтабори переповідали б веселіше. Й узагалі, якщо я не помиляюся, преподобний – це святий. Хіба не так? Праведний. Безгрішний. Я не знаю, як тобі ще пояснити. Із тебе ж преподобний, як із гівна торпеда!
Хедхантер засопів, образився. Лаура приготувалася до вибуху, навіть примружилася, очікуючи на потік убивчої та зубодробильної африкандерської
Мінхеер (африкаанс) – містер, пан, звертання до чоловіків у Намібії та ПАР.
Невеликі фермерські поселення довкола Ґрутфонтейна.
