style="font-size:15px;"> Лаура закрила вкладку з Facebook, щоб уникнути виснажливої та безглуздої розмови. Взяла до рук мобільний телефон, відшукала номер Тимура Коршака та натиснула клавішу «Виклик». Гудки пішли відразу, отже, принаймні номер дійсний. Через кілька секунд у динаміку пролунало невпевнене:
– Алло.
– Привіт, – сухо озвалася француженка.
– Це-е… це ти?
Він упізнав одразу.
– Так, Тимуре, це я – Лаура.
– Ого! Як ти? Стільки часу не чулися!
«Рано радієш».
– Я в нормі, ніби в нормі, а ти… взагалі ти можеш зараз говорити?
З її тону Тимур збагнув, що трапилося щось недобре, і відповів без запалу, тихіше:
– Так. Я тебе слухаю.
– У мене, на жаль, погані новини.
Лаура, як і в розмові з Ріно, не знала, з чого почати. Фрази, що крутилися на язиці, дратували своєю банальністю.
– Що сталося?
– Воно повернулося. Я вже розмовляла з Ріно, а тепер телефоную тобі.
– Щó повернулося? – українець чи то не розумів, чи то вдавав, що не розуміє. Лаура схилялася до другого.
Жінка зітхнула:
– Психоістота.
– Ти думаєш, що говориш? Як? Звідки воно повернулось? Ми ж убили їх усіх, а янкі зрівняли із землею лабораторію, – Тимур докладав чимало зусиль, щоб не виявити справжніх емоцій, які крижаними клешнями стиснули горло, але швидкість, із якою слова вилітали з рота, і слов’янський акцент, який раптово посилився, зводили всі намагання нанівець. – Лауро, це якась…
– Бачив новини про спалах насильства на півдні Еквадору та про те, що причиною, ймовірно, є невідомий вірус чи бактерія?
– Ні.
Француженка прицмокнула.
– Я справді не бачив, – запевняв Тимур, – щось чув про масовий викид риби та китів у тій місцині, але нічого про спалах насильства. Не думаю, що новини про далекий Еквадор аж так цікаві українським телеканалам.
«Такі новини мали б зацікавити», – подумала Лаура.
– Загалом протягом кількох останніх днів у еквадорському Ґуаякілі відбулося різке зростання кількості тяжких злочинів. Люди без усілякої пояснюваної причини втрачали розум, кидалися на близьких, нападали на просто перехожих. Причому нічим не вмотивовані напади агресії траплялися однаковою мірою в представників різних верств – і серед бідноти, і серед заможних громадян. За три дні в Ґуаякілі скоїли більше убивств, ніж в усьому Еквадорі протягом трьох місяців. Зрештою поліція мобілізувалася, та ситуацію вдалося взяти під контроль: усіх чи, напевно, більшість божевільних переловили та доправили до «Instituto de Neurociencias»…
– Це що таке?
– Неврологічний інститут, місцева «психушка».
– Окей. Що далі?
– В «Instituto de Neurociencias» працює Антоніо Арреола, мій колишній одногрупник. Саме до нього звозили впійманих психопатів. Тоні зателефонував мені сьогодні вранці, щоб поділитися враженнями та попросити поради. Каже, що ніколи такого не бачив. Ситуація, хай як це абсурдно
