ночі не опускається нижче від +5 °С, – та цього не вистачало. Того дня температура в Києві трималася на позначці –1 °С, але через стовідсоткову вологість здавалося, що на вулиці не менше ніж –10 °С. Ріно споглядав фірмовий логотип компанії над головою білявої секретарки і думав про те, як люди виживають у такому кліматі.
– Навіть якщо цей чоловік працював у нас, я не маю права оприлюднювати будь-яку інформацію про нього.
– Я вас дуже прошу! – Лаура налягла на стійку та нахилилася вперед. Секретарка змушена була відступити; її ввічлива маска розтанула, а губи неприязно скривилися. – Це питання життя та смерті.
– Пробачте, я більше нічим не можу вам допомогти. Якщо ви й надалі…
– Що відбувається? – Дмитро Віталійович Пузатий, застібаючи пальто, вийшов із ліфта та зупинився біля рецепції. Зиркнув на секретарку, відзначив перекошений вираз її обличчя та насупився: reception girl за жодних умов не повинна демонструвати відвідувачам негативні емоції. А тоді повернувся до Ріно та Лаури та мимоволі поспівчував секретарці: – Вам щось потрібно?
Перед ним стояв двометровий засмаглий амбал із зачіскою «їжачок», у світло-синіх джинсах, стоптаних кросівках, засмальцьованому светрі з високим коміром і пуховій жилетці, та невисока худорлява жінка з пацанячою зачіскою, в чорних шкіряних берцях і коротенькому пальто – злегка підстаркуватий гібрид дівчинки-емо та школярки-задротки. Обоє за спинами мали наплічники. Якби не обличчя, що виказували іноземців, парочка цілком скидалася на бомжів, які нещодавно непогано скупилися в секонд-хенді. Директор зі стратегічного розвитку «ТТР Technologies» чув, що секретарка розмовляла не українською, а тому запитання поставив англійською.
– Ми шукаємо чоловіка на ім’я Тимур Коршак, – сказала Лаура і по тому, як змінилося обличчя чоловіка в дорогому пальто, зрозуміла, що їм із Ріно щойно неабияк пощастило. – Ця пані стверджує, що він не працює в «Time-To-Play Technologies», а я стверджую, що п’ять років тому він точно…
– Хто його шукає? – зупинив її Пузатий.
– Ми, – психіатр відклеїлась від стійки рецепції та ступила крок до директора. – Ми працювали з Тимуром 2009-го.
– Де? – брови метнулися вгору. – У Чилі?
Лаура посміхнулася. Він знає. О, так, цей товстун чудово розуміє, про що йдеться.
– Так.
– Тимур тут більше не працює. Він звільнився через кілька місяців після повернення з того відрядження.
Ріно гмикнув із виглядом «ще б пак він не звільнився». Дмитро Пузатий, оцінюючи, зміряв ґевала поглядом і несподівано крізь розстебнутий комір светра помітив білосніжний комірець священнослужителя.
– Де нам його знайти?
Пузатий перевів погляд на Лауру:
– Боюсь, я нічим не можу вам допомогти.
Француженка раптом підступила впритул і схопила чоловіка за руку:
– Ми повинні розшукати Тимура! – вона дивилась просто в очі Пузатому. – Повірте, це надзвичайно
