в чотирьох стінах без судів, вироків, діагнозів і… ключів від дверей. Не знати, не чути, не допомагати в тому, чого мізки нормального хлопця з Троєщини зрозуміти і виправдати не можуть! Хай самі вошкаються зі своїм Платоном, тільки так, щоби Стас про це – ні сном, ні духом.
Та самого бажання не чути і не знати виявилося замало. А коли Ліда завагітніла, довелося ще й допомагати – то підвозити дружину до материної квартири на Подолі, то посеред ночі зустрічати в Борисполі літак із Парижа, яким хтось зі знайомих передавав ліки. Стас скреготів зубами, але підвозив, зустрічав… Робив усе, що не віщувало зустрічі з ненависною Іветтою. Не допомогло! Виходить, дарма колупався в Інтернеті, аби дізнатися, хто такий Шнітке?… Та ні! За це варто поборотися!
Дезінфікатор прикінчив пляшку і нарешті усвідомив, що геть не думає про дитину, якої в нього вже не буде.
Зоряна зайшла до просторої палати в той час, коли Ліда непевними рухами стягала нічну сорочину, надягала новенькі – мати передала – брюки і блузу. Поверх – жакетик з альпаки. Погано виходило. Ніби ватяна лялька повірила, що має кістки.
– Дайте допоможу вам, пані Лідо, – не втрималася Зоряна.
– Ні, Зорянко. Я в нормі… Ти, прошу, глянь у вікно. Хтось би мав за мною приїхати…
Зоряна підійшла до вікна, глянула на порожній двір.
– Я відвезу вас додому, пані Лідо. Ходімо… Надворі справжня золота осінь.
Ліда вийшла на поріг лікарні, вдихнула прохолодне повітря. «Життя…» – усміхнулась зачудовано. У червоному листі сонця з вітром намішано, голі гілки на тлі неба – ієрогліфами про незвідане, хмари свої химери вигадують. Сходами – у те листя, вітер… А далі куди?
Озирнулася розгублено: метрів за тридцять праворуч від порогу лікарні стояла «тойота»…Стас?
Ліда задихнулася. Стиснула кулачки, повільно пішла до чоловіка.
Кроків п’ять устигла ступити, коли з іншого боку у двір лікарні ввірвалося таксі. По гальмах! Ліда мимоволі озирнулася… З таксі вийшла Іветта, холодним поглядом проштрикнула Стаса, незворушно застигла біля автівки.
Ліда зупинилася, безпорадно тіпнулася – до Стаса… до матері…
Вони нічим не допомагали. Ні жестом, ні словом. Здавалося, взагалі забули про Ліду, про саму причину, яка поклала її на лікарняне ліжко. Дивилися крізь неї – голками крізь тонку матерію, тягли до себе могутніми, як ненависть, поглядами.
Ліда притисла кулачки до грудей, сіпнулася до Стаса.
– Стасику… Почекай. Тільки хвилину…
Заспішила до матері. Не бачила, як чоловік скреготнув зубами, рвучко розчахнув дверцята «тойоти». Підбігла до Іветти, обхопила руками її плече. Притулилася, зашепотіла:
– Я сьогодні ж провідаю Платона, мамо. Сьогодні ж увечері буду у вас. Дякую за все, мамо…
І гайда до «тойоти». Добігла, коли Стас уже викермовував із лікарняного двору.
– Стасику, Стасику… –
