двері.
На широкому ліжку спав голий підліток. Стас хотів був чіпким поглядом окинути всю кімнату, як це зробила би будь-яка нормальна людина, що раптом потрапила у незнайоме і лячне місце, та очі його зупинилися на ідеальному юначому торсі і… Стас не бачив просторої – метрів на тридцять – кімнати, важких портьєр на високих вікнах, широких крісел, невідомо чому присунутих до вікна, спортивного тренажера, полиць, заставлених книжками, і великого монітора на столі. Несподіване збудження й естетичний захват змушували роздивлятися ідеальне голе тіло – рельєфні м’язи, молочну шкіру, довге чорне волосся.
Стас раптом пригадав, як свого часу потрапив до моргу, де хлорку традиційно поважали і купували регулярно, і там, у холодному підвалі, серед босих ступень із клейончастими ярликами, що стирчали з-під брудних простирадл, натрапив на божевільного художника з пошарпаним альбомом анатомічних малюнків Леонардо: той трусився від холоду, дмухав на руки, відкидав простирадла, обмацував кінцівки мерців, потім кидався до альбому да Вінчі, порівнював і все бідкався, що без м’язів не показати душу, і ця гидка, образлива суперечність доб’є його, доб’є…
Стас дивився на ідеальне, ніби з альбому да Вінчі, тіло і раптом відчув себе вбогим та безпорадним: дідько, треба би м’язи підкачати, бо Ліда, певно… Перемкнуло. Це ж вона щодня порівнює бездоганне голе тіло безсоромного юнака з його дев’яноста кілограмами, із яких мінімум десять – стабільний і невмирущий, як усесвіт, прошарок жиру. «Лідо, Лідо… Цей юний бог і є твій брат? Що ти шукаєш у його кімнаті щодня? Інцест – категорія вічна. Не все ж фараонам та Габсбургам…»
У серці прокинувся і загарчав дикий звір. Стас здригнувся. Отямився. Маячня!
– Брат? – запитав, не озирнувшись.
– Поговорімо у вітальні…
– Ні. Тут.
– Не можна заважати Платонові… Це зашкодить…
Серйозно?! Стас відчув, як дикий звір біля серця зловчився, перестрибнув у мозок. До скронь.
– Серйозно? – рвучко обернувся до Ліди. Зміряв підозріливим поглядом. – Ти тут – для яких справ? Чому я заважаю? І чому він – голий?
– Платон не любить одягу…
– А у чому він по вулиці ходить?!
– Він не ходить… вулицями…
– А де?! У хмарах літає?!
– Приблизно так. У Платона – свій світ.
– Та невже?! І де? У цих чотирьох стінах?
Стас відвів від Ліди злий погляд, урешті обдивився велику, затишну, як рукавичка, кімнату і спіймав себе на думці, що тут, мабуть, так гарно спиться, що і прокидатися не захочеш. Уявив себе голим красенем на широкому ліжку… Перелякався – тут повітря нема! Тут із годину при зачинених вікнах – і смерть. Майже фізично відчував: дивна кімната висмоктує з простору повітря, заповнює порожнечу густим мороком із дивним гірким присмаком.
– Чим пахне?
– Ліки… За десять хвилин маю зробити братові укол.
– Він же
