аж нігті у долоні вп’ялися. Якби не Ангеліна, так би й не вийшла. Та нянька побризкала Ліді в обличчя холодною водою, обійняла, зашепотіла:
– Дитино, не дратуй матері. Їй, бідолашній, і без тебе гірко. Чого завелася, як дурна? Хіба не знаєш: на неї це не діє. Давай уже – роби, як каже. Однаково на її вийде.
Ліда випручалася з няньчиних обіймів. Глянула на неї вовком, наче та в чомусь винна. Попленталася до вітальні.
Тихо опустилася в крісло навпроти матері. Завмерла.
Іветта Андріївна перевела погляд із дверей Платонової кімнати на доньку, ледь помітно всміхнулася. «От і добре, Лідочко, – говорили її очі. – Завжди роби так, як у нашому домі заведено. Хочеш поговорити – заспокойся, візьми себе в руки. По-інакшому тут не буде!»
У відповідь на материні думки Ліда раптом глибоко видихнула й опустила голову. «Останній штрих. Схили голову і слухай, – констатувала Іветта подумки. – По-інакшому тут не було ніколи». Поправила бездоганну зачіску…
– Річ навіть не в тому, що твій чоловік не став частиною нашої родини… Я не звернула б на це уваги, якби він не впливав на тебе так згубно. Ще трохи – і ти забудеш, що ти Вербицька. І ніякі успіхи на професійній ниві не допоможуть тобі повернути почуття самоповаги, гідності й упевненої рівноваги, якими завжди відзначалися всі представники роду Вербицьких. – Знизала плечима з прикрістю. – Ти вже ридаєш… Як невихована істеричка без краплі здорового глузду…
– Прости, мамо…
– А що буде далі? З таким істеричним, розбурханим світосприйняттям, яке є безумовним результатом твого невдалого шлюбу, ти сподіваєшся допомогти Платону? Ти погубиш його. Чи, може, ти плануєш взагалі не провідувати брата? Тоді ти теж його погубиш. У свідомості Платона жили чотири непорушні постаті – ми з татом, ти й Ангеліна. І не мені тобі переповідати, що сталося з Платоном, коли твій тато покинув нас. І не мені тобі жалітися, що скоро і я навіки піду слідом за татом. А потім Ангеліна. Ти лишаєшся єдиною людиною, спроможною вберегти брата від усіх небезпек цього страшного, безжального світу.
Замовкла. Подивилася на доньку.
– Час вибирати, Лідочко. Ми чи він.
«Ви! Ви!» – прокричала б. Та – ні. Ні! Кричати не можна. Узяла себе в руки, спокійно кивнула:
– Ви. Я ніколи не покину вас із Платоном, мамо.
Учепилася в крісло, аж нігті побіліли, очі з орбіт, ніби за мить голову відрубають.
– Я аналізую… Аналізую… – заговорила так старанно-спокійно, що і мед так не ллється. – Для нас усіх краще, щоб я зараз… не розлучалася. Розлучення… такий стрес. Я нервуватиму… Я точно нервуватиму і плакатиму… Бо я кохаю його. Люблю і нічого не можу з цим удіяти, мамо. Можливо, ти маєш рацію, і Стас – зовсім не та людина, яка мені потрібна, але я нічого не можу з собою вдіяти. Люблю. І він мене любить. Краще не розлучатися. Навіщо? Ти… забудь про Стаса. Забудь, матусю. Викресли його зі своєї свідомості, і я ніколи не нагадаю. Він ніколи не з’явиться тут, ніколи не потурбує Платона… А з часом… З часом я, певно, прозрію,
