пробурмотів Стас, не відриваючи від карт зосередженого, напруженого погляду.
О сьомій ранку брати Козелецькі позичили в Стаса сотню на таксі, позабирали порожні гаманці й подалися додому: гра завжди закінчується разом із грошима. Олег зварив собі та млявому Стасові кави, повідчиняв вікна і вирішив перекантуватися в приятеля до восьмої, щоби просто від нього – на роботу.
– Ліді привіт, – сказав, коли вже йшов. – І телефони ввімкни. А що, як вона телефонувала?
– Не треба так перейматися через мою дружину, – роздратувався Стас. – Заведи свою і переймайся.
Але телефони ввімкнув. Зачинився у душі. Мужньо ганяв кров контрастом, аж доки не прийшов до тями й не повірив, що зможе дійти до «тойоти», сісти за кермо і без пригод дістатися до складів у Вишгороді, в одному з яких розташовувався офіс Дезінфікатора.
О дев’ятій ранку суперечливий – бездоганна борідка на пом’ятій пиці, дорогі парфуми впереміш із перегаром, що народжували апокаліптичні пахощі, – Стас вийшов із під’їзду і… наскочив на Ангеліну, яка саме бігла на нього.
– А… Добра пані, – набундючився. – Печива принесли?
Ангеліна вигнула вуста злою підковою і мовчки пішла на Стаса.
– Так, тітко… Не схожі ви на добру пані, – роздратувався Дезінфікатор. – Чого вам?
Ангеліна раптом схлипнула, перехрестилася, заколотила кулаками по Стасових грудях.
– Де ти був, Стасику?! Де ти був усю ніч, пройдисвіте?! Не міг Лідусю вчора почекати трохи? Чи сам по ту ляльку кляту збігати? А? Сидить він весь час у машині, наче засватаний! Не зайде ніколи! Лідусі не допоможе! Оце на тобі гріх! На тобі! Я усю ніч телефонувала! Чому не відповідав?
– Спав…
– Ой, не бреши! Бог усе бачить!
– Тітко, я перед вами сповідатися не збираюся! Вас хто підіслав? Іветта? Я Ліді скажу – коли ще хоч раз…
При згадці про Ліду Ангеліна затулила рота рукою, захитала головою… Стас напружився, насторожено глянув на няньку.
– Сталося щось?
– Ти вже тримайся, Стасику… – схлипнула нянька. – Тримайся, дитино.
Стас пополотнів і протверезів одночасно.
– Де Ліда? – спитав тихо.
– У лікарні. Ще звечора відвезли…
– …Що?
– Не знаю, Стасику! Їй-богу, не знаю. Іветта з нею поїхала. Ще не поверталася, а я ж біля Платосика… Оце заснув, а я до тебе, бо ж телефон усе мовчить, а ти, може, Лідусі тепер найбільше потрібний…
– Яка лікарня? – Стас відчув, як до очей підступають сльози. Смикнув головою, як той кінь.
– Інститут якийсь… На Мануїльського. Іветта наказала туди везти…
– Дякую, добра пані, – ледь зміг вуста розтулити.
Ангеліна дрібно-дрібно закивала, наче горох розсипала.
– Побіжу… Платосик сам… Ти ж їдь, Стасику! Поспішай! Бог дасть, усе
