в каторжних в’язницях. Знаєте… ці ланцюги, кайдани та інше… Зокрема різки… Сікли усіляких бунтарів і порушників тюремного порядку. Справді, десь на початку століття був наказ Міністерства юстиції «застосовувати у в’язницях тілесні покарання, зважаючи на психічний стан арештантів і їхню інтелігентність». Але це вже на розгляд начальника в’язниці. Бувало, й пику били та інше. А тут було найзручніше. Запевняю, якщо у цій камері зазвучать єрихонські сурми[19], їх навіть поверхом вище не почують.
– Зручно для розстрілів, – криво посміхнувся Олександр Якович.
– Насміхаєтесь?! Але в Херсоні виконують вирок абсолютно в іншому місці. Місцях… А щодо того, чому ми зустрічаємося тут… Зручно. Сюди спускаються тільки ті, кому слід. І окремий вхід є в ці підвали. Та й інші причини. У кожної в’язниці є секрети.
– То ви з тюремників, товаришу Варніч?
– Саме для вас – товариш Варніч. Як виняток. Впевнений, коли все це закінчиться, ми ще потиснемо один одному руки як товариші. А стосовно вашого зауваження… Відповім – я з покоління «пінкертонщиків». Розумію, у вас були інші наставники та інші інтереси. А були люди, які начиталися книжок про пригоди російського детектива Путілова та інших героїв бульварної літературщини на кшталт Ніка Картера, а особливо Ната Пінкертона, й почали марити роботою в «розшуку». Бувало, з дому втікали, як, наприклад, я – дванадцятирічний Альбертик. Дістався з Пензи аж до Москви! Затримали на вокзалі. Тому поліційному чину, що мене затримав, я відразу заявив: «Хочу до вас у сищики. Я грамотний і цю справу добре знаю. Можу хоч зараз що завгодно розслідувати. Від мене ніхто не сховається. Тільки до батька не відправляйте. Все одно втечу, бо ж розшукове діло дуже люблю…» Ось таким смішним хлопчиком я був. А зараз… Самі бачите… Та, перш ніж ми почнемо нашу першу, певен, дружню бесіду, будьте ласкаві підкріпитися. Сподіваюся, у вас немає упередження до окосту, копченого сала і дніпровського оселедця. А для початку по чарці. Не дивіться на мене так. Хочу бути з вами гранично відвертим – у цьому випадку я виконую наказ. Ви нам потрібні, а ми потрібні вам. У разі нашого спільного успіху будуть виконані ваші домовленості з Феліксом Едмундовичем. А я отримаю нову квартиру в Москві. Теж непогано. А якщо ні… Зрозумійте: на одній гілочці сидимо, мій дорогий, навіть дуже дорогий Олександре Яковичу. Та й записали ми вас під прізвиськом Мідас[20]! Отож будемо розмовляти – і намагатися сподобатись один одному. Бути друзями – значить бути один одному корисними. І пам’ятайте: обдурити друга – перетворити його на ворога. З цієї хвилини ви, Олександре Яковичу, не арештант, а особистий друг уповноваженого особливого відділу Херсонської ЧК Альберта Михайловича Варніча. Тобто мій. Від вас залежить, ким, з ким і куди ви звідси підете. Ви для нас дуже цінний і важливий. Бачите, навіть сюди вас перевели з Богородицької. Це щоб уникнути можливої помилки.
– І якої ж?
– Час від часу вичищають камери в наших підвалах. Бувало – помиляються.
У біблійній Книзі Ісуса Навина (розділ 6) розповідається про облогу євреями, які поверталися з єгипетського полону в Палестину, міста Єрихона, що стояло в них на шляху. На сьомий день єврейські священики почали обходити стіни міста із сурмами. І від звуку цих сурм стіни несподівано розвалилися.
Герой давньогрецьких міфів, прототипом якого був фригійський володар Мідас, відомий передовсім здатністю обертати все, чого торкався, на золото.
