й гостре проповзло по спині. Карно розмахував руками, нібито щось доказував дідкові, і його гостреньке обличчя витягнулось уперед, як лягашеві на полюванні за час «стійки». Метранпаж раз-у-раз скидав свої очі на те місце, де сидів анарх, і тоді анарх крізь гони відчував нахабність цього погляду. Тут щось було від інквізиції. Це був якийсь неможливий тваринний сарказм.
Він був певний: Карно прямує до нього й прямує саме для того, щоб знову підкреслити, що він, Карно, вже тут, на санаторійній зоні, що він, Карно, вже не допустить приходу нового рожевого ранку, який був сьогодні; що він, Карно, зараз розсипле свій гаркавий сарказм і накаже анархові не забуватись.
«Ах, яка глупота»! – скинувся він.
Але ця думка якось непевно промайнула в голові й одразу сховалась.
Нечутно спадав ранок і плавко сідав на фіолетові озера загоризонтної зони. Прямо горів сизий капусник, а над ним стояли табуни комах. Вище тікали дикі поля.
Карно й дідок підходили до того горбика, на якому сидів дурень. Анарх не помилився: перескочивши рівчак, метранпаж привітався з дурнем і сів оддаля на траві. Дідок, як і завше, метушився і, ніби він нічого іншого й не знав, хіхікав:
– Хе… хе… Тавонароля!
Карно посидів мовчки з хвилину. Потім витягнув своє гостреньке обличчя.
– Да, погодка нічого собі! – сказав він, невідомо до кого звертаючись.
Але анарх, як тільки почув цей голос, інстинктово зібрав мускули на своїх руках і знітився. Він раптом пізнав якусь надзвичайну розгубленість, ніби на нього насувалась безвихідна сила. Щось подібне до цього він пізнав колись у дитинстві, коли батько, зібравши дітвору біля ґанку, повалив його на холодний цемент обличчям униз, спустив з нього штани й почав бити його ременем по оголеному тазу. Це була перша «порка», і з першим ударом він пізнав, як йому в мочовому пузирі неможливо залоскотало, і він в якомусь божевіллі розкусив грудку цементини.
Тільки з цим він міг порівняти свою розгубленість, яка його зараз охопила.
– Будь ласка, дайте мені сірника! – сказав Карно, звертаючись до анарха, і поліз у кишеню за кисетом.
Анарх ураз підхопився, ніби йому обов’язково треба було підвестися з горбика. Але в той же момент знову сів: йому раптом ударив в обличчя сором, і він навіть подумав про себе: «Чорт! Глупота!»
– Я прохаю сірників, якщо вони єсть у вас, – повторив Карно.
Анарх вийняв коробку й недбало кинув її до метранпажа. Той підвів здивовано брови, але нічого не сказав і запалив цигарку.
– А що це у вас лежить? – спитав Карно, показуючи на анархові коліна.
Анарх здригнув і інстинктово схопився за кишеню.
– Ви про що? – вирвалось йому тихе запитання.
Метранпаж засміявся.
– Як я вас налякав яблуками!.. Я кажу про он той листочок… Бачите?.. Ага, от-от? Я кажу – з якого це дерева. З мене недавно сміялися, що я не відрізню кленового листя від дубового… Ви як, відрізняєте?
– Ні! –
