у філософію?
– Цікавило.
Відповідь, очевидно, не подобалась Вовчику, бо він став гаряче запевняти товариша, що той ніколи цим не цікавився, інакше в нього не було б таких сцен із Ганною.
– Ну, добре, – нарешті кинув він. – Хто ж по-твоєму?
– Дикуни, очевидно! – спокійно відповів Карамазов. І тому, що він відповів спокійно, і тому, що Вовчик не чекав такої (на його погляд) влучної відповіді, лінгвістові, як і всякій дорослій дитині, залишилось тільки розгубитись.
– Ну, і що ж? – спитав він безпорадним голосом.
– Я, мабуть, буду з цього правила винятком.
Товариш Вовчик підійшов до вікна й раптом промовив тихо:
– А ти, Дмитрій, знаєш… не дурень.
– Дякую.
– Їй-богу! – несподівано захоплюючись, підскочив лінгвіст. – Я цілком серйозно говорю. Тисячі років люди мудрують, а й досі не доміркувались до такого парадоксу.
– Саме якого?.. Того, що з правила можна робити винятки?
– Покинь свої дотепи! І справді: хіба розквіт філософських дисциплін не характеризує те чи інше суспільство, як недорозвинений організм?
– Цілком справедливо, – сказав Карамазов. – Саме тому я й вважаю себе за справжнього сина своєї нації.
Лінгвіст уважно подивився на приятеля, спробував був зрозуміти його репліку й, не зрозумівши, махнув рукою.
– Знову філософія! – сказав він незадоволено й потріпав по спині свого ловерака.
Розмова зайшла в якийсь тупик, і друзі її припинили. Вони говорили на різних мовах, і тому продовжувати суперечку було зовсім недоцільно. Навіть недоцільно було й починати її, бо уважний спостерігач міг би зарані сказати, що вони ніколи ні до чого не договоряться. Знав це й Карамазов і навіть тішився з цього, бо більш серйозна розмова безперечно відбила б від нього й Вовчика – десятого чи то двадцятого з його недовговічних друзів. Він і зв’язався так міцно з лінгвістом тільки завдяки дитячим здібностям того приймати світ цілком безпосередньо.
Познайомились вони три роки тому на міському стенді, і з того часу кожного літа їздять кудись на полювання. Вони використовують свою місячну відпустку в серпні місяці, і тільки зрідка, як-от у цьому році, дістають можливість побувати на Славуті і в липні.
– Кого ти там визираєш? – спитав лінгвіст, коли Карамазов підійшов до вікна.
– Як би тобі сказати, – раптом вимушено усміхнувся той. – Мені здалося, що десь тут недалеко пройшла Аґлая.
Товариш Вовчик підкинув свої білі брови.
– Яка це Аґлая? – спитав він. – Чи не думаєш ти грати ролю божевільного?
– Поки що важко сказати, мій дорогий Вовчику… Це так звуть одну з тих дам, що ти з ними познайомився на пароплаві.
– Так ти, виходить, уже знайомий з ними? Ну, і що ж?
– Ну, і слухай. Саме в цей час чоловік тьоті Клави дрімає, дами мандрують до базару повз наш будинок.
– Ця
