Вальдшнепи. Микола Хвильовий
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Вальдшнепи - Микола Хвильовий страница 8
– Цілком справедливо! – погодився Карамазов. – Кіл, очевидно, вибивають колом, і «закобзарену» психіку можна виховати тільки, так би мовити, загайяватизованим «Капіталом».
– Це не в брову, а в око! – із захопленням сказала Аґлая. – Без якогось Льонгфелло і справді не зробити вам своїх економістів і політиків. От я тільки думаю, що Маркса ти зовсім даремно притягаєш сюди.
– Це справа переконання, – незадоволено сказав Дмитрій.
– Не думаю. Бо Маркс є зовсім чужорідний елемент для вашої країни. А тобі відомо, що коли до водороду додати кислороду, то гаряче тіло не встигає навіть приторкнутись до цієї мішанини – одразу ж виникає вибух і… вода. А втім, не будемо сперечатись. Мене цікавить друге питання. Говорячи про Тараса Шевченка, ти мав на увазі віршомазів взагалі чи саме його, божка вашої нації?
– Я мав на увазі й віршомазів взагалі і його зосібна.
– За що ж ти Шевченка так ненавидиш?
– За що я його ненавиджу? – Карамазов знову зробив незадоволене обличчя: мовляв – навіщо цей допит? Потім раптом нервово одкинув волосся і зупинився. – А за те я його ненавиджу, – надмірно запалюючись, сказав він злим голосом, – що саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон? Хіба це не Шевченко – цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, – хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати «по-катеринячи», бунтувати «по-гайдамачому» – безглуздо та безцільно й дивитись на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як то кажуть, заочі й пити з ним горілку та холуйствувати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас по плечу й скаже: «а ти, Матюшо, все-таки талант». Саме цей іконописний «батько Тарас» і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю.
Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а я от гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі… бо в сьогоднішньому вигляді зі своїми ідіотськими українізаціями в соціяльних процесах вона виконує тільки ролю тормоза.
– Прекрасне визначення! – із захопленням сказала Аґлая і тут же чомусь іронічно усміхнулась. – Але…
– Але, мабуть, пора нам залишити цю розмову, – кинув Дмитрій: йому, по-перше, не подобалась Аґлаїна похвала («навіщо ця цукерка, коли він зовсім доросла людина?») і потім він раптом зловив себе на дешевій патетиці.
Тоді Аґлая враз обірвала тему й запропонувала наздогнати тьотю Клаву й лінгвіста, що дуже далеко зайшли вперед. Вона запропонувала побігти навипередки й передала Карамазову свій ридикюль та парасольку. Але потім бігти не захотіла й сказала йому, щоб він витяг із ридикюля її замшеву рукавичку. Вона порадила йому положити