Вовчику, будь ласка, не говори Ганні, де й з ким ми блукали сьогодні.
– Чому це? – спитав лінгвіст: він уже забув вечірню розмову, коли сам радив приятелеві ховати від Ганни свої зустрічі з Аґлаєю.
– Я так хочу! – сказав Карамазов. – Ти це мусиш зробити для мене.
Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрія, декілька разів здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.
– Згоду я даю, – сказав він. – Але от що, друже: як це так трапилось, що московські дами зробились українками?
– Це питання і мене дуже цікавить.
– Цебто ти теж нічого не знаєш? – спитав здивований лінгвіст.
– Стільки знаю, скільки й ти.
– Дивно. Коли хочеш загадково. Їй-бо… Ти як гадаєш?
– Я теж думаю, що загадково. І думаю, що цю загадковість дами нарочито утворюють для, так би мовити, пікантности.
– Це мені, їй-богу, подобається! – скрикнув із задоволенням лінгвіст. – Чому не зробити зі звичайної випадкової зустрічі інтересну пригоду? Інтрига не тільки в романі цікава річ, вона і в житті приємна розвага.
– Ти, я бачу, починаєш філософствувати, – усміхнувся Карамазов.
Товариш Вовчик, звичайно, не погодився з цим твердженням і сказав, що Дмитрій все-таки анальфабет і не розуміє, що таке філософія.
– А втім, – промовив він, – я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобі страшенно везе, і я, їй-богу, заздрю. Аґлая й справді не дівчина, а прямо запашна клубничка. Смак тобі зовсім не поганий.
– Ти не задоволений тьотею Клавою?
– Боже борони. Навпаки – з тьотею Клавою безперечно краще зв’язатися… Знаєш, із заміжньою жінкою багато безпечніш.
Товариш Вовчик зареготав од задоволення і заплигав, як молоде теля.
…Коли вони сходили на свій ґанок, у північній частині заштатного городка вже кричали ранні провінціяльні півні.
V
На другий день вони знову зустрілись: тепер вони зустрічались кожного вечора. На шостий день над дачним поселком раптом розірвалась гроза. Хмари заволікли все небо, і цілий день ішов краплистий дощ. По вулицях стояли великі калюжі, й надзвичайно розмило дерев’яні тротуари. Тьотя Клава прислала до Карамазових дівчину із запискою й просила в ній друзів сьогодні не виходити. Лінгвіст перечитав листа й, передаючи його Дмитрію, кинув:
– Я гадаю, що дівчата мають рацію саме так вирішити. Ти як на це дивишся?
– Як же тут дивитись, – сказав Карамазов. – Очевидно, краще не придумаєш.
Він, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже погана, щоб відмовлятись від веселої гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разі пороззуватись – це ж не город і не осіння пора.
– Але ти все-таки замислився? – сказав товариш Вовчик, провіряючи замки в своїй рушниці.
– І не думаю замислюватись, – ще раз збрехав Карамазов і зробив декілька
