на тому ж таки високому березі, кроків на двадцять далі. Тоді Аґлая підсунулась ближче до кручі й сказала:
– Наш новий знайомий поділяє твої погляди?.. Я говорю про товариша Вовчика?
– Які ти погляди маєш на увазі? – спитав Карамазов.
– Ясно які – ті, що ти з ними знайомив мене на пароплаві в нашу першу зустріч і потім майже кожного вечора чіпаєш їх.
– Ти говориш про ідею відродження моєї нації?
– Так. Я говорю про національну романтику.
Карамазов покривився: мовляв, він нічого не має спільного з тим, про що говорить вона, це їй він уже декілька разів говорив, і значить треба бути більш обережним із такими термінами.
– Ми говоримо на різних мовах, – сказав він. – Ідея відродження моєї нації – ще раз повторюю – нічого немає спільного з національною романтикою.
Аґлая усміхнулась і положила на свої коліна голубу парасольку.
– Хай буде по-твоєму, – сказала вона. – Так як же з Вовчиком?
– Мій друг не тільки не поділяє цих поглядів, але й взагалі далеко стоїть від усякої політики.
– І все-таки ти такий шматок м’яса можеш вважати за свого друга?
– А чому ж ні? Хіба в ньому не може бути гарних людських початків?
– М’ясо завжди залишається м’ясом, – енергійно сказала Аґлая. – І в м’ясі ніяких людських початків не може бути.
Вона так уважно подивилась на свого кавалера, ніби хотіла загіпнотизувати його.
– Це теж справедливо, – сказав Карамазов. – Але з Вовчиком я все-таки не можу не дружити.
– Шкода! – кинула Аґлая і взяла резонерський тон. – Треба бути послідовним навіть у дрібницях. Здається, Толстой говорив колись, що найважче полюбити ближніх. Я думаю, що багато важче їх таки зненавидіти справжньою ненавистю. Тільки тут можна показати не абияку волю і, коли хочеш, відвагу… Ти їх, здається, високо ставиш?
– Ти гадаєш, що мені бракує волі і я не можу бути відважним?
Дмитрій сказав це якимось непевним голосом, наче він і сам не довіряв собі.
– Ти маєш волю і ти відважний! – упевнено й навіть з деяким захопленням зазначила Аґлая. – Саме за це ти так скоро й подобався мені… Подобався, звичайно, як людина.
Розмова перервалась. Вона вже дивилась у землю й ховала від нього свої очі. Він мовчав тому, що в нім у цей момент зажевріла внутрішня боротьба: з одного боку, йому підлестило її захоплення ним, як відважною й вольовою людиною, з другого – він не зовсім вірив їй (відкіля вона знає, що він саме така людина? Чи не з кількох розмов із ним?). І потім його раптом якось образила її самовпевненість і цей батьківський тон. Нарешті він заспокоївся й сказав:
– А ти, знаєш, цілком правильно підмітила: я говорю про ближніх. Мені це твердження дуже подобається. Здається, мій однофамілець – Альоша Карамазов – ставив якось там наголос на любов до дальніх. А я от теж думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближніх.
– І ти гадаєш, що найбільша загадка саме тут
