її на свою долоню.
– Так-от, – сказала вона. – Єсть дві ненависті: справжня й твоя недоношена. Перша – велика ненависть, і вона творить життя. Ця ненависть не знає ближніх. Друга, недоношена, є тільки тінь від першої. Перша від розуму й від серця, друга – тільки від розуму… Як ти гадаєш, можна бути відважною і вольовою людиною тільки від розуму?
– Ти вже почала сумніватись у мені? – спитав Дмитрій, усміхаючись вимушеною усмішкою.
– Нічого подібного! – знову впевнено зазначила Аґлая. – Ти маєш волю і ти відважний. Я тільки думаю, що ніякої Богоматері нема й що вона не більше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть і ти здібний зненавидіти своїх ближніх… Ти розповідав мені, як колись, у часи громадянської війни, ти розстріляв когось із ближніх біля якогось манастиря…
– Так тож, – вирвалось несподівано Карамазову, – во ім’я великої ідеї.
– А хіба тепер ти без ідеї залишився? Хіба тебе не захоплює сьогодні хоч би та ж ідея відродження твоєї нації?
– Звичайно захоплює, – непевним голосом сказав він. – Але…
– Без усяких «але», – рішуче одрубала Аґлая. – Щось одне: або це ідея, або це примара. Вона мусить тебе також захопити, як і та, що во ім’я її ти розстрілював ближніх.
Карамазов раптом зареготав.
– І справді, – сказав він. – Мені іноді така глупота приходить у голову, що потім, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається мені іноді, що Богоматір корегує в мені, так би мовити, людину. Ближній, мовляв, не тільки Іван Іванович, але й сам я. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряє Іван Іванович, це значить наступив момент, коли я мушу ненавидіти Дмитрія Карамазова, цебто себе.
– Що ти мусиш сам себе ненавидіти, коли тебе покоряє Іван Іванович, – це так. Але щодо коректи, то вона й справді глупота і звичайний собі бред.
– А то навіть, – продовжував він говорити, – здається іноді, що саму ненависть мусить носити в собі Богоматір.
– Це ще більший абсурд, бо ненависть і Богоматір є два зовсім протилежних полюси.
– Так і я полемізую із собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть – давно вже відомо – є найбільша любов. І значить, справжня ненависть – це є прекрасна людська усмішка.
– Це вже софістика для шарлатанів і боягузів. Богоматір не може не стояти на дорозі до справжньої ненависти і значить до мужнього вчинку.
– Цілком справедливо! – погодився Карамазов. – Але мені от здається, що Богоматір не може стояти на дорозі і що тільки відсутність її робить ненависть недоноском.
– Яким же це чином?
– А таким чином, що супутником справжньої ненависти є завжди радісні й до того молитовні перебої серця, ніби зустрічаєш світле Христове воскресіння.
Аґлая ще ближче підійшла до кручі.
– Я гадаю, – сказала вона, – що тут справа багато простіша.
