час дурня валяю? Очевидно, з мене непоганий артист вийшов би.
– Ну тебе к чорту! – спалахнув лінгвіст і хутко вийшов із кімнати.
Цілий день, а потім цілу ніч Дмитрію не давав спокою образ дівчини в рожевому платті й з голубою парасолькою, дівчини, що так скоро назвала його «милим», що так цікаво говорила про старофранцузьке життя («ти знаєш поета Війона?»), що відчула в наших нічних базарних завулках безсмертного Фльобера, що, нарешті, в час його душевної кризи явилась до нього такою цікавою співбесідницею.
Заснув він, коли вже зовсім розвиднилось. Сон його був неспокійний, і прокинувся він за якісь дві години. Сонце вже високо стояло в чистому небі й важким огнем палило йому голову. Перший погляд упав на Ганну. Вона сиділа на канапі й держала в руках якогось листа. Дмитрій зробив гримасу незадоволення: це була записка від тьоті Клави. Ганна зиркнула на чоловіка і спитала його спокійним голосом:
– Відкіля цей лист, Дімі?
– Прочитай уважніш, і ти, мабуть, сама догадаєшся, – сказав він, повертаючись до стіни.
– Це від тих же дам?
– Мені здається, що тобі нема ніякого діла до моїх листів, – грубо кинув Карамазов. – Хто тебе просив лазити в мій паперовник?
Ганна здивовано подивилась на чоловіка.
– Я зовсім випадково натрапила на цю записку, – сказала вона. – Мені потрібні були гроші на цукор… і, значить, нічого хвилюватись. Хіба ти раніш не дозволяв мені розпоряджатись своїм майном без спеціальних на це інструкцій? Чи може, ти тепер щось маєш ховати від мене? Так тоді треба сказати – і тільки.
Дмитрій зиркнув на дружину. Вона так щиро говорила, їй були такі сумні очі, що в нім раптом прокинулось почуття огиди до себе.
– Ти мені пробач, Ганнусю, – сказав він. – Я й справді різко висловився… Але виною цьому настрій: я сьогодні спав дуже погано.
Карамазов обняв Ганну і став ласкати її. Він нарешті підтвердив її припущення. Записка, звичайно, від «тих же дам». Але що ж тут такого? Тьотя Клава (він майже несвідомо заговорив саме про цю даму, не згадуючи Аґлаї) така собі міщаночка, і він це прекрасно розуміє. Чи може вона думає, що він все-таки закохається в неї? Тоді це зовсім не серйозно.
Ганні хутко забилось серце, і вона зупинила свій тривожний погляд на чоловікові.
– І ти це правду говориш? – спитала вона.
– Що з тобою, Ганнусько? – сказав Карамазов. – Яку це правду ти маєш на увазі?
– А от таку, – зідхнула Ганна. – Мені, Дімі, і в голову не приходило в чомусь серйозному запідозрювати тебе, але зараз я дивуюсь твоїй красномовності.
– Ну, от уже й красномовність не подобається.
Карамазов держав у зубах ніжно-смугляве вухо своєї дружини й розгублено дивився на стелю. Він зрозумів, що спросонку видав сам себе, й що цього виправити вже не можна. І тому, коли Ганна вперто повторила своє запитання: «ти це правду говориш?», у нім спалахнула злість.
