не без іронії сказала Аґлая.
– Нікуди я не думаю тікати, – грубо кинув Карамазов. – Я йду в буфет води напитись.
– А чому ти думаєш, що ми води не хочемо? Правда, Ганно?
– Так, і я хочу води, – сказала Карамазова.
– Ну, так тоді ходімте всі, – незадоволено кинув Дмитрій.
Вони вже стояли посеред базару, недалеко від «буфету найкращих фіялок І. Л. Карасика». Саме в цей буфет і рушили вони.
– Я думаю, – сказала Аґлая, сходячи на ганок, – що шановний І. Л. Карасик угостить нас не тільки фіялкою, але й святою водою?
– Про що ви говорите, баришня? – спитав крамар, люб’язно усміхаючись.
– Я говорю про святу воду, цебто – про горілку.
– Ви, очевидно, гадаєте, що я, крім фіялки, продаю ще й горілку «з-під поли»? – ображено сказав І. Л. Карасик.
– Я не тільки гадаю, але й певна, що це так.
Крамар із задоволенням подивився на своїх гостей і раптом заметушився біля столиків.
– Ну, коли ви такі певні, то хай буде по-вашому… Якої ж вам горілки треба і скільки ви її подужаєте?
Компанія зареготала: мовляв, так би й давно. І нічого куражитись. Хіба вони не знають, що І. Л. Карасик симпатична людина, і, як усяка симпатична людина, вміє кожному прислужитись?
– Ми серйозно будемо пити горілку? – сказав Карамазов (він хотів сказати «ти серйозно думаєш пити», і якось не міг цього вимовити в присутності Ганни).
– Звичайно, серйозно! – сказала Аґлая. – Чому ж не пити? Хіба ти не пропонував мені влаштувати п’янку?
Карамазов почервонів і звів свої брови. Цей цинізм, що ним бравувала сьогодні Аґлая, його вже починав нервувати. Він усім корпусом зробив різкий рух і одійшов до дальнього столика. За ним пішла й тьотя Клава з Вовчиком: лінгвіст теж був незадоволений.
– Дімі – страшенний чудак, – говорила Аґлая, взявши за руку Ганну, і так говорила, ніби нічого не трапилось. – Вранці, знаєте, ледве скандалу не підняв, що я не хочу з ним пиячити… А зараз чомусь сам одмовляється.
Ганна холодно подивилась на Аґлаю.
– Я тільки не розумію, для чого це ви мені говорите, – сказала вона.
– Як для чого? Для того, щоб ви випили зі мною, бо мені зараз дуже хочеться випити.
– А мені, на жаль, не хочеться. Давайте краще підемо на свіже повітря.
– Ви зовсім не п’єте?.. Чи, може, тільки зараз одмовляєтесь?
– Чому ж не п’ю? – вимушено всміхнулась Ганна. – Іноді і я п’ю, але сьогодні я не хочу. Я гадаю, що й ви не маєте великого бажання: в таку духоту не п’ють горілки.
Аґлая знову взяла Карамазову за руку і зі співчуттям подивилась на неї.
– Що духота, то це ви правильно говорите, – сказала вона. – Але не в одній же духоті справа; я думаю, що вам усе таки важко – вам, комуністам.
– Чому ж нам важко?.. Ви зовсім даремно співчуваєте.
– Невже вам можна пити горілку? – з робленим здивуванням спитала Аґлая.
– Звичайно,
