Дімі, може й справді образився на мене? – спитала Аґлая.
– Нічого подібного! – всміхнувся Карамазов. – Я тільки не зрозумів… тебе.
Він з якимось надзвичайним задоволенням сказав «тебе»: ця химерна дівчина, що так скоро перейшла з ним на «ти» і якось враз заволоділа ним (коли правду говорити, він не жартуючи, а з глибоким хвилюванням сказав допіру Вовчикові, що хоче зійтися з Аґлаєю), – зовнішністю своєю вже остаточно покорила його. Надто вже розумні й страсні були ці мигдалеві очі, й надто вже привабливо коливались ці молоді груди, щоб він міг прийняти її як звичайну женщину. Сьогодні навіть постало в нім якесь неясне передчуття й солодкий біль, і сьогодні він хотів би ходити з нею цілу ніч.
– Чого ти не зрозумів? – спитала Аґлая. – Чому я тебе назвала провінціалом?
– Так!
– Це ж, милий, ясно. Я ще тоді, на пароплаві (пам’ятаєш нашу суперечку?), я вже тоді подумала, що ти провінціал. Це по всьому видно: й по рухах і по поводженню з передовою жінкою… як зі мною от… Чому ти так чудно вимовив «тебе»? Чи, може, ти хотів сказати «вас»? Вас іст дас? Ну? А потім ти й формально провінціял… Хіба ти живеш не в провінції?
– Я, як тобі відомо, живу в столичному граді! – усміхнувся Карамазов.
– Де це? – зареготала Аґлая. – Чи не в тому, що на Лопані?
Ця дівчина (очевидно, з якогось Миргорода) так неохайно говорила про лопанський центр, що Вовчик, почувши цю розмову, зупинився і спитав:
– А дозвольте узнати, в яких краях ви мешкаєте? Чи не в Умані?
– Вас це серйозно цікавить? Коли так, то прошу: мій столичний град і моя країна – хай буде вам відомо – дуже далеко відціля.
– Франція? Італія? Еспанія?
– Московія, моє серденько! – сказала Аґлая й притиснулась до свого супутника.
Московія? Ну, це вже Аґлая неправду говорить! Дмитрій підтверджує? Тоді він і йому не вірить. І справді: які ж вони московки? – Ні, це нісенітниця! Словом, хай це підтвердить тьотя Клава, і тільки тоді він може повірити. Словом, коли Аґлая й справді серйозно говорить – Вовчик остаточно розгубиться.
Нарешті говорить тьотя Клава й говорить те ж саме. Вони таки московки й навіть корінні, бо змалку живуть у Москві. Вулиця така то, номер такий то, трамвай дев’ять. Коли потрібний телефон, то можна й це сказати. Чоловік тьоті Клави (ви його знаєте – мужчина в золотому пенсне) працює в профсоюзі. Аґлая – сирітка (знаєте таку зворушливу кінофільму про часи французької революції), і вона живе у тьоті Клави. Вона на останньому курсі московської консерваторії.
– Але відкіля ж ви так добре знаєте нашу мову? – здивовано спитав лінгвіст.
Ах, Боже мій! Що ж тут дивного? Вони далеко не перший раз зупиняються відпочивати на прекрасних степах України, й чому ж їм не знати такої музичної мови (тьотя Клава так і сказала – «музичної»), Аґлая, наприклад, дуже любить Україну й, коли хочете, навіть оригінально. А втім, тьотя Клава далі не буде говорити, в деталях його може поінформувати Аґлая
