мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсіди задоволені? – звернулась я живо до його. – Завсіди? Чи вас не мучить часами туга статись ще іншим? Мене мучить! Тоді звуки томлять мене. А відтак здається мені, що я одна з тих натур, цебто одна з тих неудачників, котрі ніби до всього мають хист, а проте не доводять до нічого! Це пересвідчення обнімає мою душу якоюсь лиховісною наміткою. Хто мені докаже, що я не одна з тих безталанних?
– Ваша праця! – відповів він, вдивившись в мене якимсь довгим, допитливим поглядом.
– Яка праця? – спитала я іронічно.
Він зчудувався.
– Ну, я маю на увазі писання.
– Справді? Не що інше?
– Ні.
– Так я мусила би цілком потонути в тій праці, щоби здобути собі такий доказ, цілою душею, не розриваючись!
– То потоніть!
– Я би хотіла.
– Зробіть це якимсь обов’язком для себе.
– О, цього не треба, в мене є досить волі, і я люблю писання так само, як, наприклад, і музику, лише що?..
– Що?
– О, нічо, нічо! – і тут я урвала.
– Що? – домагався він цікаво.
– Я зроблю це якимсь обов’язком, – відповіла я з притиском, але я думала щось інше. Іменно думала я, що мені годі тонути в уподобаннях, що дома слідять за мною, мов за злочинницею. Що тітка майже брутальним способом заборонила мені «культ примх і романтики». А коли ще Лена розповіла їй раз, що якийсь там «пан» кепкував собі з моїх ідей, розкричалася, що я відстрашую женихів від її дому. Що люди готові подумати, буцімто вона впоїла в мене ті «легенди» і що її донька теж така…
«Щоб ти не посміла поводитись за своїм розумом, коли тобі добре!» – казала. Того не могла я йому говорити. Я встидалася за темноту й брусоватість[24] своєї рідні і за те, що я жила в таких зависимих, майже негідних обставинах. Негідних тим, що я переживала різні степені упокорення.
– Я буду про те все добиватися свого, – сказала я, – доки не доб’юся.
– Не піддавайтеся ніяким впливам, – обізвався він, мов відчитав, що в моїй душі діялося, – і кріпіть вашу душу, значить, – не будьте надто вразливі на щоденщину!
– Чи так можна? – спитала я його вдруге з нетаємним зчудуванням.
– Можна.
– А тепер… тепер прошу вас, зверніть мені мій зошит! – просила я. – Він дістався без мого відома в Зонині руки…
– Оставте мені його, він не має тепер для вас вартості!
– Для вас може він її ще менше мати.
– Противно[25]. Мені дає він знов доказ, що існує рід інтелігенції, котра виробляється справді сама з себе й котра викликає поступ.
Живо й скоро полилася вже наша дальша розмова. Мені здавалося, що я вже з ним давно знайома і лиш говорити з ним не мала нагоди.
З його бесіди дізналася я, що він був соціал-демократом і загорілим[26] поклонником Маркса. Що ожидав спасіння від соціалістів; що признавав лише одну справу, а то справу соціалістів. Все інше, – говорив, – тоне в тій
Брусоватість – незграбність, неотесаність.
Противно – навпаки.
Загорілий – палкий, завзятий.
