вечір, коли я мала собі ладити білля до прання! Що мені до того? Якого лиха мені там іти?
Це тикалося вуйка, що стояв перед дзеркалом, силуючись зав’язати святочну краватку «по-людськи». Я сиділа неспостережена в тій самій кімнаті й пришивала щось до сукні.
– Скажи сам, Мілечку, що має мій дім при тій афері шукати? Чи я маю тут у школах діти, чи що? Впрочім, концертовий комітет забув, що й Лена грає на фортеп’яні та співає. Ти, правда, не завважав того; тобі взагалі було і є байдуже, що світ гадає про талант і прикмети твоїх дітей. Коли подумаю, що такий зарозумілець, як он той (вона повела згірдливо головою в сторону, де мешкав надлісничий), нині виступає, а про моїх дітей, зовсім не таких, як він, з цілком іншою генеалогією, забули, – коли подумаю це, то мене зараз корчі беруть!
І мовби ті корчі справді брали її, притисла руку під серце, а уста викривила болісно.
– Годі ж бо, годі, Павлинко! – успокоював вуйко, котрого серце було вже зворушене. – Чого іритуватися без потреби? Нехай він виступає собі і сто разів по концертах, все ж таки він останеться тим, ким є, сином простого музиканта, все ж таки він не рівня нашим дітям. Мене лише гніває, що на нього звернули зараз увагу і що тим чином скріпили його зарозумілість. Я був би його не запросив до участі в концерті. Нехай би грав і так, як сам Паганіні! Я би його тим покарав за зарозумілість. Але наші людиська добрі, вважали вже на старого Маєвського та й, певно, тому запросили.
– І мене лише тото одно помиряє з ними, – відповіла тітка вже спокійніше і, приступивши до вуйка, зав’язала святочну краватку сама, як звичайно.
– По концерті будуть і танці, мамочко! – кликнула Лена з побічної кімнати. – Правду сказавши, мене то обійшло зовсім мало, що я не буду брати в концерті участі. Могла би ще дістати трему[35], помилитися в грі – нащо мені сорому?
– Чуєш, Мілечку, що за скромна дитина?
– Добра і учтива дитина, – відповів вуйко голосним шепотом.
Тітка зітхнула, піднявши журливо чоло вгору.
– Вона мусить десь конче виїхати, Мілечку.
– А то чого? – спитав вуйко з нетаєним зчудуванням.
Тітка усміхнулася гірко.
– Чого? Хіба ти й сам не здогадуєшся чому? Хто її тут побачить?
Вуйко зрозумів її вмить.
– Як гадаєш, Павлинко, зовсім так, як ти гадаєш! – відповів скоро. – Обі мусять виїхати, показатися світові!
– Обі? І чого ти так кричиш, Мілечку? Ти, мабуть, забув зовсім, що в мене суть нерви! – З тими словами глянула на вуйка довгим, зимним, многозначущим поглядом: вона замітила, що я чула їх розмову.
– Наталко! щоб ти мені не посміла з Орядином розмовляти! – гукнула до мене гострим тоном і поглядом.
У мені забилося серце з наглого переляку, і я видивилася на неї великими очима.
– Чого видивилася на мене? Я говорила прецінь виразно. Впрочім, можу свої слова і повторити. Щоб ти мені не посміла з ним говорити! Лена мені оповідала, що він її ігнорує, і тому я не позволю, щоб з мого дому заприязнювався
Дістати трему – розхвилюватись.
