стисненими, – і я спізнала, що вона у воєннім настрої. На вершку її високої, модної фризури[38] дрижали кінці стяжок фіолетового чепчика, що стирчали догори, а страусове перо, що по довгім відпочинку на дні її найдорожчої скрині опинилося цього вечора на такім «високім становиську», дрижало і хиталося сумно з причини надто енергічних рухів голови.
– Ти тут сидиш? – спитала холодно.
– Тут, тіточко.
– Ангажована?
– Ні…
– Прошу уважати мене за свого дансера! – вмішався чемно Орядин, склонившися передо мною. – Я саме в цій хвилі хотів просити вас о цього кадриля.
Тітка мов не добачувала його.
– На тобі Ленину мантильку і віднеси її до побічного салону або до гардеробу! – розказувала, випрямившись, мов свічка.
І я її надто добре зрозуміла.
Мене не гуляючої не смів ніхто бачити, а в товаристві Орядина не хотіла вона мене бачити. Те мусила я зрозуміти, а зрозумівши, мусила виконати її розказ, коли не хотіла викликати своєю впертістю гіркої бучі дома.
Красніючи з упокорення аж під волосся, я піднялася, щоб сповнити її приказ, але Орядин заступив мені дорогу.
– Невже ж би ви дійсно трудилися сама задля цеї дрібної справи? – обізвався, усміхаючися якось дивно. – Дайте мені! Я передам її якомусь слузі, щоб мав нагоду цього вечора сповнити свій лакейський обов’язок! Ми маємо прецінь танцювати!
У тітки заіскрилися очі, і вона підняла гордо голову.
– Ти чула, Наталко, що я говорила?
– Чула, тіточко, я йду.
– Підете самі? – звернувся Орядин до мене, й я налякалася його погляду. Його очі запалали наглим гнівом, а його смагляве лице поблідло.
– Я вернуся зараз, пане Орядин, – замітила я, відповідаючи йому благаючим поглядом. Нехай би вже мовчав!
– Ну, коли хочете самі віднести, так я вас проведу. – І, незважаючи на тітчину смішну, розказуючо-зарозумілу поставу, подав мені рам’я й, забравши від мене нещасне corpus delicti[39] пішов зі мною.
Вона осталася, мов скаменіла, на своїм місці.
Я не оглядалася за нею. Але мені здавалося, що і всі прочі гості почули, так як я, слівце, що вона просичала: Skan-dalös![40]
У великій притикаючій кімнаті було багато гостей. Деякі грали в карти, деякі в шахи, а інші знов балакали свобідно при скляночці.
В одній часті кімнати, коло великого, квітами заставленого вікна, відкрив Орядин ще вільне місце, і майже незамічені пішли ми обоє туди. Мені підсунув він фотель, а сам притягнув для себе крісло.
Я не сідала. Відвернувшись до вікна, старалася опанувати зворушення, котре заволоділо мною так сильно, що я трохи не плакала. Ніколи не відчувала я так глибоко упокорення і зневаги, як цього вечора, і ніколи не боліло воно мене так сильно, як в цій хвилі!
– Чи ви боронитесь завсіди так? –
Фризура – зачіска.
Склад злочину (юридичний термін) (
Який скандал! (
