голосом якісь успокоюючі, добрі, а заразом – Боже! – і чудно роздразнюючі слова. Слова, якими говориться до малих, пристрасно люблених дітей…
Опісля я почула край чола його уста, почула їх на руках, на волоссі; почула, як билося сильно його серце, відчула його зворушену душу – і я схаменулася. Обгорнена гарячою струєю сорому і переляку, я подалася взад, відвертаючи паленіюче лице в тінь, щоби не бачив!
Але він був мов оп’янілий.
Обвивши мій стан рукою, впився своїми гарячими очима в мій вид.
– Пожди ще, русалко! – шептав пристрасно. – Ще хвилину, одну-одніську! Хвилину ще! Я люблю тепер! Досі не любив ще ніколи. Ти також ні? Скажи, пташко, ти також ні?
– І я ні, досі ні!
– Так любімося! – шептав він…
Він цілував нечутно кінці пальців моїх (лице я ховала), голубив до себе.
– Нехай, – казав, – насичуся цею хвилиною за цілий час, в котрім мене ніхто не любив… і – на довгий, довгий час! Завтра я від’їжджаю!
– О Боже! це не може бути!
– І я би не хотів.
– Так останься!
– Остався б, рибко, й обороняв би тебе, але я мушу!
– Тепер, Орядин?
– Тепер, тепер, коли я тебе найшов, русалко прегарна! Коли я тебе не випускав би ніколи з рук, коли тебе любив би й упивався твоєю любов’ю!
Я сиділа в фотелю, байдужна на голосне сусідство, і слухала з широко отвореними гарячими очима уважно його слів. Він також, окрім мене, не бачив нікого. Сидів близько мене і говорив упівголос, що не бачив ніколи такої людини, як я. Що полюбив мене з першої хвилі, коли побачив мене, і що не забуде мене ніколи. Він не знав, що моє положення таке безвідрадне, що моє окруження таке невідповідне. Він ненавидить ту, що зветься моєю тіткою; він задавив би її, ту мегеру, ту препогану жінку! Ні, нема на цілім світі гидшого з’явиська, як жінка без чуття, без тонкості, з сухими, чисто практичними поглядами… А я, прегарна русалка його, царівна його, з сумлінням, «ніжним, мов павутина», я виростала під її безпосередньою опікою і доглядом і мала годуватися її любов’ю! Нехай я стопчу ту «любов» і нехай ані не корюся, не піддаюся нічиїй власті, нічиїй! Чи я це чую? Лиш (він усміхнувся гарно), лиш його!.. А я подала йому руку.
– Будучність наша, – мовив з сяючими очима, – і коли вже діб’юся до цілі, тоді я прийду! А до неї діб’юся! Вже який я «непостійний і віроломний», але в дечім я й вірний! Ти будеш бачити, пташко!
Справді, я хотіла бачити й я знала, що побачу, я це відчувала цілою душею, всіма нервами. О Боже, як все гарно складалося! Коби лише скорше, скорше, коби лише борше[41] забратися звідси, діждатися «полудня»… Ах, я була така щаслива, була така упоєна, перейнята ним, його істотою, кожним його словом і духом, що, – як те море з берегів, – так і виступила з себе.
– Коби лише скорше, Орядин! – заговорила я, вп’яливши очі в його гарне інтелігентне лице (щоби «насититися» також, говорячи вже його словами). – Я хочу жити, Василечку, прегарним, чудовим
Борше – швидше.
