плачу.
– Я люблю музику, – говорила я далі, не звертаючи уваги на його допитливий погляд, – і жалую досі лише того одного, що не вчилася її.
– А в іншім ви щасливі? – спитав ніби жартом.
– На такі питання треба багато відповідати. Передовсім треба мати й дар бути щасливим.
– А в вас того дару нема?
– О, противно! – відповіла я живо. – Я би навіть важилася сказати, що в мене є дуже великий дар до того. В деяких хвилях відчуваю так виразно, що я, властиво, натура, страшно жадібна життя! Берусь за все надто гарячково, так мовби мені не мало стати досить часу, щоби всього зазнати. Добра і зла життєвого! Що це таке?
– Це вже вдача така, – відповів він, і його очі промайнули палко по мені. – Я не можу цього об собі сказати. Мені чогось зовсім не спішно знати, що дарує мені доля, хіба дещо рад би я знати. – Нараз спитав живо, вп’яливши в мене свої великі чорні очі (ми вже сиділи): – Ви знаєте, хто був мій батько?
– Знаю!
Мовчанка.
– Моя мати вмерла цілком молодою, я навіть і не пам’ятаю її…
– І я свою ледве пам’ятаю, – замітила я півголосом.
– Так? Бо мою забрали боги етикету; отже, від тих нема мені чого доброго надіятись. Скільки-то зароду зла в мені, – іронізував, – а скільки легкодушності! Ви би не повірили!
– Ви самі в то не вірите, ви, певно, лиш огірчені!
– О, в цій хвилі зовсім ні! – відповів майже весело. – Ті, що пересвідчували мене об тім, то люди практичні, розважні – і може, й не помиляються. Врешті я й сам вірю, що можна унаслідити, наприклад, характер і т. п. Чому би це не мало бути правдою? Одно виявилося вже. Я палкий, непостійний, навіть пристрасний, а деколи то ні з цього ні з того не додержу віри, мов та собака! – і засміявся тихо.
– О! чому ви так говорите?
– То не говорити вам того?
– Ні!
– Коли мені хочеться вам це сказати!
– То ви справді такі?
– Справді.
– Я не вірю. Не вірю, що ви віроломні супроти себе!
Він поглянув на мене зчудованим поглядом.
– Супроти себе? Ні, над тим я не думав. Я думав об віроломності супроти других, а це знов щось інше.
– Ну, це щось майже звичайне, – сказала я. – Чому лише одну картину любити в своїм житті, коли їх так багато?
– Тепер ви іронізуєте…
– О, зовсім ні. В мене суть свої погляди на вірність.
– Але деякі картини зостаються нам прецінь майже на ціле життя в пам’яті, – промовив потім зниженим голосом. – Приміром, котрі роблять на нас своєю красою або своїм сюжетом сильне враження. Ви не вірите?
– Чому ні? Я любила свою бабуню з цілої душі, любила наді все, а проте люблю майже так само і свою матір, хоч її майже не знаю. Дивуюся сама, з якої хвилі остався образ її в моїй пам’яті і чому саме з тої хвилі! Я мала ледве три чи чотири роки і, захорувавши раз, переплакала тоді цілу
