мене оцю совдепівську сарану, яка буде віднині жерти мій хліб, випасати на моїх луках свою сухоребру худобу? Чим я не догодив тобі, Господи, що ти дав волю отому безпалому сатані знущатися з мене? Скажи мені, Боже, скажи вустами свого слуги, якщо я недостойний чути твій глас!..
– А чи не забагато ви хочете знати, Оксене, в гордині своїй? – голос отця Віталія, завжди такий м’який та ввічливий, нині лунає суворо й осудливо. Строге, іконописної краси обличчя повернене просто до Оксена, і великі очі мерехтять докором. – А я думав, Оксене, що ви твердіші у вірі своїй…
Оксен стоїть розгублений посеред великої світлиці. Признатися, не на таку відповідь сподівався він, несучи, свою скривджену душу до батюшки.
Молився ж перед цим гаряче й щиро, так, як, може, молився тільки в дитинстві. Майже всю Божу службу простояв на колінах, клав запопадливі хрести, бив земні поклони: Господи, просвіти! укріпи! допоможи! А потім зачекав отця Віталія біля церкви та й пройшовся із ним до господи.
У світлиці – спокійно і тихо. Книжкові шафи тьмяніють золотими корінцями, м’які фотелі й стільці, м’який килим на підлозі і м’яке, розсіяне темно-зеленими завісками денне світло, що не змагається, не забиває, а гармонійно доповнює тихе світло лампади перед образами, непоспішливе, приглушене цокання великого, в темному горіховому футлярі годинника – все це схиляє до неквапних рухів, спокійних продуманих слів.
– Сідайте, Оксене, – запрошує отець Віталій, бо Оксен все ще стоїть, вражений несподіваним докором панотця.
Коли Оксен сів – притулився на м’якому стільці, отець Віталій пройшовся по кімнаті раз, пройшовся вдруге. Смикав замислено молоду шовковисту борідку (ах, як її любила цілувати матушка!), ворушив бровами, поглядаючи на свого принишклого гостя.
– Не знаю, що вам, сину мій, відразу й сказати, – почав отець Віталій, сідаючи навпроти Оксена та дотикаючись до його коліна випещеною рукою з довгими аристократичними пальцями – Всі ми тепер як сліпі, скривджені діти, що збилися з дороги: ніяк не можемо вийти на втрачений шлях. З нас насміхаються, а ми мусимо мовчати. Нас закидають камінням, а ми не сміємо й руки піднести, щоб оборонитися. Нам завдають ран, ми ж – тільки прикриваємо їх своїми слабкими долонями…
Оксен аж завмер, боявся й дихнути: так гарно, так проникливо говорив зараз батюшка. «Еге ж, ми як діти, скривджені діти…» І щось уже душить Оксенові груди, гарячить, затуманює очі і – дивно! – легше на змученому безсонними ночами, безпросвітними думками серці. Озлобленість поступається місцем розчуленню, відчай – мерехтливій надії.
– Важкі, неймовірно важкі випробування послав Господь Бог в безмежній милостині до грішних дітей своїх… Знаю, Оксене, все знаю, – застережно підняв долоню отець Віталій, бо Оксен так і потягнувся до нього – розповісти про свою нову кривду. – І як замучили вашого батька, святу цю людину, як поглумилися з його пам’яті, і як вас пограбували, відібравши землю й худобу…
