коли він стане з гостро відклепаною косою чи зубатим серпом проти оцього безборонного війська: жалко нищити отаку божу красу!
– Запізнилися! – буркнув невдоволено Оксен, бо не було ще за його пам’яті випадку, щоб вони не виїжджали на жнива першими. Тепер же поле всіялося людьми, кіньми та возами, що позадирали догори голоблі, обвішані клунками та зайвим одягом, і перші нетерплячі вже пробували коси, прокладаючи перший покіс, виблискували золотими мантачками – сталь перекликалася зі сталлю, дзвеніла з краю в край.
Дід наче проспав усі оці роки, а оце щойно прокинувся. Звівся на гарбі, розгублено оглянув величезний лан, всіяний косарями.
– Оксене, навіщо ти стільки женців найняв?
– Хто їх у дідька наймав! – відповів похмуро Оксен.
– Оксене, та чи тобі повилазило: вони ж наші хліба жнуть! – аж затіпався дід.
– То вже не наші…
– Як то не наші!.. Наше це поле: я сам його в пана купував…
– І поле не наше. Хіба ви не знаєте: забрали в нас поле.
– Так чого ж ти стоїш? Біжи до урядника, хай прожене їх к бісовій матері, а зачинщиків посадить у холодну!
– Та чи ви, діду, з того світу звалилися, чи й справді вже весь свій розум прожили! – не витримав нарешті Оксен. – Плетете таке, що й купи не держиться: де ж тепер урядники?
Дід неабияк розгнівався. Бризкав на бороду слиною, розлючено тряс головою:
– Пропаде! Все пропаде ік бісовій матері при отакому хазяїнові! Та чи ти, лобуряко, хоч про синів своїх подумав, – з чого вони житимуть, коли все нажите добро в чужі руки віддаєш?
Оксен уже нічого не відповідав: мовчки ладнав косу, тільки тремтіли дрібно руки та гірко стискалися вуста.
Накричавшись, дід плюнув у бік онука, зсунувся з воза та й пошкрябав геть по дорозі, сердито замітаючи матнею влежану за ніч пилюку.
– Щоб тебе й мої очі не бачили!.. Тепер я біля тебе і срати поруч не сяду!
Іван кинувся був запрягати кобилу – підвезти прадіда додому, але Оксен спинив:
– Облиш… Хай пройдеться, може, хоч трохи дур із голови вивітриться.
Дід щасливо добрався додому, а ввечері, як тільки косарики заїхали в двір, зустрів Оксена новим витребеньком:
– Віддай, харцизяко, гаман!
– Навіщо він вам, діду? – миролюбно поцікавився Оксен, що, зморений цілоденною працею, не мав уже охоти ані сперечатися, ані сваритися зі старим.
– Не твого дурного розуму діло! – затрусився знову дід. – Мій гаман, я його в чоботаря купив, коли тебе, сопливця, ще й на світі не було! Що захочу, те з ним і зроблю!
– Та добре, віддам! – втомлено відповів Оксен, радий уже відчепитись від діда. – От розпряжу кобилу й віддам.
Тоді дід підняв догори важкий костур, підступив до онука:
– Віддай, нечестивцю, зараз, бо так по голові торохну!
Що лишалося робити Оксенові? Не заводиться ж битись із
