на полицю під образами. Щовечора збирав усіх до столу – читав при засвіченій лампі. Строго слідкував за тим, щоб усі молилися, дотримувались постів, щонеділі відвідували церкву.
І, упокорившись, виїхав на те поле, що лишив йому Ганжа разом зі своїми поплічниками, – збирати врожай.
На жнива, як і заведено, виїжджали всією сім’єю: Оксен, обидва сини, сестра. Нещодавно йшли ще й наймити, а то й сусіди, – роботи, слава Богу, вистачало всім, цього ж літа Оксен вирішив, що упораються й самі.
Ще вчора поклепали коси, вставили в граблі нові зубці, викотили гарбу, перевірили упряж, а Олеся нарізала сала, наклала повен чавун вареної в лушпинні картоплі, націдила жбан різкого та холодного сирівцю: на обід вирішили не повертатися додому, щоб не марнувати час.
Устали вдосвіта – з першими півнями. Небо миготіло ясними зірками, неохолола за ніч земля дихала парою – легкий туманець виповнював луки, шо опускалися до самої річки, пробував здертися і на городи, та йому бракувало сил, і він сповзав донизу, залишаючи на траві росяну сизь. На сході, коло самої землі, невидиме сонце розгортало біленьку намітку, затуляючи нею зірки, а місяць наставляв гострі роги, як роздратований бичисько: «Не підходь, а то заколю!» «Буде гожа днина», – подумав Оксен, і звичний, урочистий, радісний настрій, як завжди, коли він виїжджав на жнива, пройняв його. Та відразу ж і пригас, бо він подумав про оті дев’яносто гектарів відібраної землі, і Оксен уже сердито гукнув до хати, щоб швидше ворушилися, бо так можна дозбиратись і до вечора. На той покрик першими вийшли хлопці, протираючи заспані очі та позіхаючи.
– Ви хоч би вид свій обмили! – нагримав на них Оксен, і сини слухняними бичками подались до колодязя, почали зливати один одному в стулені човником долоні просто з відра. Слідом за ними появилася й Олеся в старенькій кофтині та спідниці, в білій хустці, пов’язаній понад бровами, щоб не запектися на сонці, з двома вузликами, де була наготовлена їжа. Посвітила на схід веселими очима, спитала в Оксена:
– Братику, молока теж узяти? – І коли Оксен відповів, що не треба, обійдуться і сирівцем, сестра поснувала дві темні доріжки до гарби, обсипаючи ноги росою.
Коли вже впрягли кобилу Мушку (жеребця і ще одного коня забрали оті голодранці), з хати вийшов скоцюрблений дід. Притримував обома руками штани, бо обірвався очкур. Штани звалювалися із висохлих на корінь сідниць, та дід поспіхом дріботів до гарби, трусив пожмаканою бородою.
– Заждіть, і я з вами!
Хлопці пирснули в кулаки, Оксен досадливе сказав:
– Та куди вже ото вам їхати, діду! Сидіть уже вдома та грійте кості…
Але дід упертою дитиною пхався на гарбу: штани, чіпляючись за дошки, сповзали йому аж на почорнілі литки. Хлопці вже відверто сміялися, Олеся, гасячи сміх, одвертала почервоніле обличчя, Оксен же іще пробував умовити старого:
– Хто ж за хазяйством догляне, як ви з нами поїдете?
