що ви таке верзете, дядьку Михайле! – вигукнув пополотнілий Оксен. – Не слухайте його, Василю, хіба ви не бачите, що він уже п’яний!.. Не знає, що й каже.
– Чого ж не знає – знає! – заперечив Василь. – А що самогонкою очі залив…
– Залив, та своєю!.. – горлав далі Гайдук.
– Ну, діду, годі! – обірвав його Василь. Голос його затужавів, налився металевим дзвоном. – Погавкав – і в будку! І щоб з побрехеньками оцими на люди не рипався!
– Що – горло заткнеш? Та плював я на тебе з найвищої точки!
– На мене можеш плювати, а на Радянську владу…
– І на совдепію вашу вошиву плював! Ось вашій владі, нате, з’їжте від мене! – і величезною дулею – тиць межи очі Ганжі.
Такої наруги не міг уже стерпіти Василь. Знав, що він – представник влади, що комуніст, що про оцю сутичку завтра будуть дзвонити всі баби на селі, але не міг, щоб п’яний куркуль та глумився безкарно над його рідною владою: розвернувшись із правого плеча, вдарив обрубаною рукою прямо в розкриту смердючу пащеку! І вже не дивлячись на Гайдука, що загримотів аж під стіл – тільки розпластані руки майнули в повітрі та ноги злетіти мало що не до стелі, – не дивлячись уже ні на кого, вийшов із хати, грюкнув дверима, аж задвиготіли стіни, а слідом за ним загримотів саморобними узувачками й отой парубійко.
Оксенів старший кинувся вслід – батько перехопив його вже аж на порозі, спинив, обхопивши щосили руками:
– Не заводься! Яке тобі діло!
Мовчки поборолись – Іван усе смикався, намагаючись вискочити в сіни, потім враз обм’як, понурив голову, тихо попросив:
– Пустіть.
Оксен відразу ж пустив його – Іван підійшов до відра, зачерпнув повен кухоль, – пив, проливаючи воду на празникову сорочку, і так тихо було в хаті, що всі чули, як видзвонювали його зуби об полив’яний вінчик.
Гайдук усе ще лежав під столом, нерухомо розкидавши ноги в стоптаних чоботях. «Убили!» – похололо в Оксенові, а разом і підленька радість блимнула крижаними очицями: «Не минути тепер Василеві тюрми, от побий мене Бог – не минути!» Та Гайдук немов тільки й ждав на те, щоб Оксен піддався спокусі, – поворушив однією ногою, потім – другою, так наче пробував, чи вони ще при ньому, почав виповзати з-під столу, впираючись ліктями в підлогу.
Хміль, видно, вже вилетів йому з голови, бо мав ясні осмислені очі. З розбитої губи стікала на підборіддя кров, капала на вишивану сорочку густим вишневим соком, але він не пробував навіть витерти її. Стояв похитуючись, з таким зосереджено-замисленим видом, немов щось дуже важливе пригадував і все ніяк не міг пригадати. Оксен метнувся до дверей, зачерпнув повен кухоль води, поніс до старого – Гайдук досадливе відвів його руку: зачекай! – і знову поліз під стіл.
Довго там нишпорив, врешті порачкував назад, крекчучи, розігнувся, прошамотів опухлим, закривавленим ротом:
– Мало не забув.
І поклав вибитого зуба.
Тільки тепер озвалася Гайдучиха. До цього
