по одній – погладьте собі дорогу! – Гайдук як одрубав:
– Пора! – Бажання помсти осідлало його, і, здавалося, помри він тепер – у домовину не ляже, з могили вигребеться, щоб розквитатись з Ганжею. Бо такий уже рід Гайдучий, з діда-прадіда затятий, сутяжний та непоступний: зачепи – за весь вік не відплачешся. Цим завжди й брали. На цьому й жили. І лихоманили всеньке село з роду в рід, від старого аж до малого.
«Що ж, удасться дядькові Михайлові поквитатися із Василем, – дай йому боже здоров’я, – роздумував Оксен, проводжаючи Гайдуків аж за ворота. – Пора б уже уговкати того гайдамаку: розперезався – впину на нього немає!»
Оксен постояв, проводжаючи поглядом дві постаті, що сухенькими тінями посунули в ніч, розчинилися в темряві. Потім, за звичкою, подивився вгору: яка буде назавтра погода. «Буде гарна днина, бач: ні хмаринки в небі. Треба буде завтра перекласти отой стіжок сіна, що почав затікати. І казав же Іванові: припильнуй: так поки сам не доглянеш – ладу не доб’єшся!..» Тут звичний плин думок перебив далекий собачий гавкіт – Оксен подивився в той бік, куди пішли Гайдуки: десь при темному обрії тліли ріденькі жарини, переморгувалися – село! Там хата тіснилась до хати, перепліталось тинами, відмежовувалося ровами, прорізалося вулицями неспокійне сільське життя. Там не затулишся від всевидющого сусідського ока, не сховаєшся від недремних вушей: визирять, винюхають, підслухають, хоч закопайся в землю! Тільки тут, на хуторі, почував себе добре Оксен і зараз стояв, впиваючи незаселений простір, що оточував його звідусіль, простягнувся невидимими в темряві нивами, – і легко, і вільно дихалось йому.
І так було зараз хороше Оксенові, що він стояв би, мабуть, аж до самого ранку, коли б не думка про дружину, яка сиділа в хаті – чекала на нього, налякана, тривожна, завмерла, як і належиться молодій; швидко пішов до хати, що простягала до нього дві світлі руки від щедро освітлених вікон.
Таня ж гаряче шепотіла на вухо сестрі – благала її:
– Зінонько, лягай біля мене!
Зіна мало не зареготала, уявивши собі, яке обличчя було б у Оксена, коли б вона оце послухалася сестри та лягла поруч неї. А коли глянула в застиглі зіниці сестри – сміх її згас, так і не розгорівшись, вона обійняла Таню за худенькі плечі, пригорнула до себе:
– Дурненька, чого ти боїшся? То спершу страшно, а потім пройде.
– Лягай зі мною. Хоч на цю ніч, – молила Таня, наче не розуміючи всю безглуздість своєї молитви.
– Ти думаєш, одній тобі страшно? Всі ми проходимо через це, і ніхто, однак, ще не вмирав від цього…
– Ти любила Віталія! – скрикнула Таня так голосно, що всі вражено повернулися до них— Ти любила його!.. Любила!.. Любила! – твердила вона, ображено тремтячи губами.
Зіна не знає, що відповісти. Пригортає Тетяну, наче обійми ці могли заспокоїти сестру!
До хати весело зайшов Оксен. Потер, наче з морозу, долоні, сказав:
– Гарну погоду посилає Господь.
Отець Віталій
