звідси, й хутко! Бо як я покажу, що там написано – тобі ж це боком вилізе!..
– Нумо, кому сказано?! Пш-ш-шов!.. – грізним тоном додав другий, трохи нижчий за «командира», але такий самий здоровань. Скрушно зітхнувши, юнак підхопив з сусіднього сидіння доволі містку сумку на довгій лямці, відійшов трохи убік, зупинився й озирнувся в пошуках вільного місця. Не знайшовши нічого, подивився запитально на трійцю, яка між тим влаштовувалася на двох звільнених місцях та ще й на третьому, розташованому поруч. А потім попрямував чомусь не до вихідних дверей, а до касових віконечок. Втім, новоприбульці не звернули на те уваги.
– Ну й навіщо ви хлопця зігнали? – звернувся Назар Амосович до своїх супроводжувачів. – Він тут дрімав, нікого не займав…
– Не твоє собаче діло, – пробубонів «командир». – Ти б краще про себе подумав, телепню, а не про якогось там…
– А ви мене що?.. Невже хочете тут полишити?
– Не просто хочемо, а таки полишимо, – впевнено підтвердив другий «конвоїр». – Втім, ти сам нарвався, старий хряк.
– Хлопці, ну навіщо ви так?..
– Це ми?! Це точно ми, а не ти?! – аж сіпнувся «командир».
– Але ж Валя – моя дружина, а ви – її брати!..
– Розпуснику, га, розпуснику?.. – спитав другий «конвоїр»: – Тобі як було молоденьку м*ндусю дрючити? Мабуть, солоденько, га?..
– Хлопці, хлопці, ви ж її брати! Як ви можете…
– Брати, ну то й що?! – «командир» з «конвоїром» змовницьки перезирнулися. – Але ж ми також і чоловіки!.. Отож чудово розуміємо, що молоденька солоденька м*ндуся нашої Валюхи для тебе, хряка-смердюка…
– Хлопці, ви про що?! Ми ж одружилися абсолютно офіційно, ми ж чоловік і дружина!..
– Розкажи це комусь іншому, пхе! – презирливо скривився «командир». – Наша сеструха поклала на тебе кращі роки свого молодого життя й дозволила тобі, старому негіднику, першому відпердолити її ще незайману м*ндусю. І що з того, що ви офіційно розписалися?! Теж мені аргумент!..
– Але ж вона мене кохає! – у відчаї скрикнув Назар Амосович.
– Кохає?! Го-го-го-о-о!.. Бу-гу-гу-гу-у-у!.. – зареготали обидва здоровані. – Як же тебе кохати, коли ти вже втратив…
– Ще не зовсім втратив, просто послабшав… – Назар Амосович знітився і додав, пильно вдивляючись у брудну підлогу: – Це вікове, таке з усіма чоловіками трапляється. І зі мною, і з вами таке станеться, і з…
– Но-но-но! – зупинив його «командир». – Ти нам тут не заливай…
– Я все ж таки лікар, – нагадав Дунець.
– І х*й тобі за це в сраку, старому хряку!.. – підтримав брата «конвоїр». – Коротше кажучи, заткнися і слухай сюди. Сиди собі тут, у Житомирі…
– Але ж я тут не знаю нікого, геть-чисто нікого!..
– А то не наше діло. Коротше, сиди тут і не смій до Києва вертатися. А як вернешся і як ми побачимо, що ти знов додому прешся…
– Отож запам’ятай: руки-ноги тобі повириваємо, в сраку запхаємо і скажемо, що так і було, – резюмував «командир».
